Колос з «Фіолету»: «Перша ціль, яку ми перед собою ставили – не пропасти»

- У вас зараз ювілейний тур. Що змінилось за ці 5 років? Які трансформації відбулись у складі, наприклад?

- Я не буду робити акцент на обличчях. 5 років – це невеликий відрізок часу, як на карті життя, так і для музичного гурту і людини. Але коли люди з різними смаками і досвідом намагаються творити щось спільне впродовж цих 5-ти років, то це дуже важко насправді. Найбільше наше досягнення – це те, що ми не розгубилися  і не зникли із музичної карти, що стається зазвичай із молодими гуртами через різні причини: відсутність грошей, часу, можливостей… Бо що таке бути молодим музикантом в нашій країні? Це працювати на роботі і другу свою зміну присвячувати музиці, забуваючи про особисте життя та інше. Перша ціль, яку ми перед собою ставили, -  не пропасти.

-              А окрім бажання єдності, які ви цілі ставили на початку? І чи змінювались вони впродовж існування?

-              Та звичайно. Коли в мене виникла ідея створення гурту, то  в голові навіть не вкладалося саме розуміння поняття «гурт». Я просто на той час працював у сфері організації концертів, нові знайомства  впливали на мене. І я вийняв із шухляди деякі вірші і подивився, чи можна їх покласти на музику. Наш теперішній басист Андрій відгукнувся на цю ідею, і ми почали грати на вечірках і різних паті (трохи далеких від музики). Ми орієнтувались на своє коло. Але з появою пропозицій пограти, ми задумались, чи варто цим займатись. Після концерту в Рівному і розігріву «Бумбоксу» в Луцьку, наші бажання потроху вже почали рости. Кожного року наші амбіції ростуть. І такі бажання свідчать, що ми чогось хочемо. А горіти цим – це вже половина справи.

-              Ви раніше займалися музикою чи це було спонтанне бажання?

-              Почну з того, що в мене дуже велика родина. Ще й співоча. Частково живуть у Здолбунівському районі, у Дубні (звідки я родом). То я знаю, що таке співати за родинним столом. Це в нас в порядку речей. У нас будь-яке свято було з піснею. І я звик з дідусем тусити, і знаю багато народних пісень з дитинства. Але в мене до кінця школи ніколи не виникало бажання займатись музикою. Я і більш-менш добре вчився, займався футболом і археологією, ходив в Малу академію наук, але разом з тим слухав багато різної музики. І до сьогодні я творю музику більш чуттям, ніж класичними науковими канонами. Я планую це все освоїти, але ці 5 років ми зубами вгризалися в стіну українського шоу-бізнесу, якщо його можна так назвати. І за тією гонкою мені просто не вистачало часу на речі справді важливі. Але тут мене рятують мої музиканти, у  яких є навіть по 2 музосвіти.

-        Якій музиці ви надаєте перевагу і чи знаходить вона відбиток у вашій творчості?

-      Я меломан. Дуже часто люди слухають зовсім протилежні стилі, так само і  в мене. У 16-17 років – це був рок і альтернатива, а зараз –трохи витонченіше. У моєму плеєрі – від джазу та інді до альтернативи. Мені цікаво, яку музику роблять у всіх куточках світу.  Людина, яка  спонукала мене писати свою музику, і яка завжди зі мною в серці, – це Земфіра. Мої перші пісні-вірші були написані під впливом її музики. То людина – космос. Сподіваюсь, ми колись з нею перетнемося, і я обов’язково їй подякую за це. А взагалі – для мене важливий не стиль, а людяність музики.

-       А чому ви обрали шлях співпраці з іншими гуртами? І чи плануєте ви далі з кимось співпрацювати?

-      Це нормальна практика в музичній сфері. Є поняття дружби між музикантами. Той самий Сашко Положинський, я з ним спілкувався ще до створення «Фіолету». Це наша дружба, і вона не стосується піару, хоча я думаю, що є гурти, які співпрацюють як комерційні проекти. Я написав пісню «Вагомі слова»,  і просто почув, що тут Сашко має заспівати. Так само, як я слухав «Рэспубліку Паліну». Не маючи ще пісні, я їй написав і запропонував разом записатись, вона відразу погодилась і впродовж місяця ми це зробили. Чи планується? Ситуативно, бо це речі не сплановані. Постійно є пропозиції записатись разом від молодих гуртів, але мені дуже важко співати чужі пісні. Коли не відчуваєш пісню, то це і себе підставляти, і колегу, і пісню.

-      Спочатку ви співали лірику і пісні на соціальну тематику. А зараз?

-      Мені здається, що вся музика про любов: тільки в когось від її присутності, а в когось – від відсутності. Все в цьому світі з любові. Немає різниці яка вона: до брата, країни чи коханої. Так, в нас більшість пісень про любов. Але для мене не менш важливо співати соціальні пісні чи патріотичні. Але зараз багато пісень зроблено «під шумок подій». Мене завжди цікавила історія української боротьби та історичні події загалом, навіть те, що я вже 7 років займаюсь організацією «Бандерштату» говорить саме за себе. І мені прикро, коли музиканти на цьому спекулюють. Але я їх не звинувачую. Якщо епоха це вимагає, значить воно затребуване. А в моїй сольній творчості з’являється багато пісень на філософську тематику. Та й про любов з роками вже по-іншому говоримо. Головне – все робити щиро, про що б ви не співали.

-      Знаю, що ви давали концерти на Сході під час війни на Донбасі. Чи потрібно там змінювати риторику спілкування зі слухачами?

-      Із самого початку військових дій у нас не зменшились концерти. То в Рівному, на вихідних – у Харкові. На наші концерти ходить те покоління, яке вже не треба ні в чому переконувати. А до того старшого ватного покоління людей, які за Росію, наша риторика не долітає. До них навіть риторика Славка Вакарчука не долітає, який може це зробити на іншому зовсім рівні. Я дуже багато міркую над тим, чи варті життя наших хлопців, які помирають за населення (яке не просить за них помирати) цього всього.  Ми приїжджаємо на концерти, до нас адекватні люди приходять. У них це акт громадянської позиції. У нас є своя публіка, яка постійно зростає. Але я не певен, що мені буде що сказати тим людям, які по той бік. Я зараз не розумію ні дій держави, ні геополітичних подій. Хоча  я 5 років на політології провчився, але я все одно не розумію цих схем. Але кожен українець має робити все так, як робив  і раніше. Ми не маємо дезорієнтуватись: музиканти мають виступати, журналісти писати, пекарі пекти хліб, військові воювати. Всі мають бути на своїх місцях.

-       Ви даєте оцінку цим подіям чи підходите як митець до цієї ситуації?

-      Ми неодноразово грали на благодійних концертах. Жертвуємо гроші, звертаємось з цим до своєї аудиторії. У людей моральними авторитетами є музиканти чи інші кумири, а не влада. Це робив Сашко Положинський, Славко Вакарчук. Політика – роз'єднує. А коли дивишся на концерти ОЕ, то це про багато говорить. Поняття національної ідеї все одно формується. Ми маємо говорити і писати про це на свої сторінках. Люди прислухаються.

-      Як змінився ваш слухач?

-      Кардинально. Перші роки два – це була аудиторія 14-18 років. А зараз 18-24 роки. Більшість – дівчат. В Україні жінки більше відвідують концерти. Та  нас би дуже дивувало, якби в нашому залі відсотків 60 були чоловіки…Ми ж нормальні молоді хлопці. Ми б тоді задумались. Тому це нормально. Наша публіка подорослішала. Я у 6-му класі, коли слухав Земфіру, половини не розумів, і я з нею виріс. Минулого року їздив до неї на концерт і, стоячи у фан-зоні, пережив усі можливі оргазми. Серед наших шанувальників дуже багато творчих людей. Мені це так подобається!

-      Які концерти ближче: квартирники чи електричні?

-      «Фіолету» звичніше виступати в електричному звучанні. Це кайф, відрив. Але акустичне звучання неповторне. Там зовсім інше відчуття: публіка близько, мінімум звуків, тут все дуже оголено. Ти, гітара, люди. Як роздягнений. Це мене штовхає працювати над сольним проектом: щоб не змінювати «Фіолету», і розвиватись в акустиці. Публіка та сама. Але інша атмосфера.

-      Які у вас плани на наступні 5 років?

-      Той самий план – не пропасти. Хочемо мати внутрішню харизму, щоб думати, що ми не такі й погані, як часто про себе думаємо.