Читання для душі. Рівненська журналістка Вікторка Волошина закликає бути добрішими до братів наших менших. Для нас шматок хліба - дрібниця, а для них - життя...

Прочитала нещодавно інформацію: за якої температури замерзає кіт. Ніби різко... І народився такий матеріал - на противагу, можливо, вище названому. А, може, просто на підтримку всього живого.

До Дня захисту тварин 

ЯК СЛОН

У дворі на землі стояло з десяток різних посудин із "наїдками": пшениця, овес, кукурудза, натерті огірки, гарбузи, кабачки, буряки, білий хліб і батон... А як інакше, якщо тримати господарство. Тварини ж, кого за "бога" мають, - людину - царя природи. Але ж, і щоб царем бути, то треба мати тварин, виходить. Це подвір'я було тим невеличким "царством". 

- Ах, ти ж, наволоч!, - доносилося з двору, і страшно-лячно було заглядати, хто ж там такий і чого посмів натворити. - Просуваю голову крізь привідчинене вікно, а це, виявляться, - курчата, такі, десь тижневі лише "жийці", сховалися в кущі смородини. Можливо, просто вивчали цей світ, а, може, ховалися від нього. Але, видно, що там, у "височенних джунглях пахучих ягід" їм було затишно. 

Хоч цим курчатам, безсумнівно, пощастило, як і їхнім родичам, - старшим курям. Поки ще ті не стали "наволоччю", яка посміла сховатися в кущі, я бачила, як їхня хазяйка за ними приглядала. Жінка це була одинока, дітей не мала, чоловік уже відійшов у кращий світ, тому всі "члени її господарства" змушені були перебирати на себе надлишок почуттів, емоцій і бути в тісніших стосунках зі своєю власницею, ніж будь-які інші кури чи індики в сусідніх дворах. Їх годували через край, ні, певно, через країв зо три, їх вакциновували, вводили їм вітаміни... Довго можна перелічувати, як "пощастило" цим курям. А про індиків говорити - ще більше тішитися. Тут вони - і білі, і чорні, і рябі - великі й гарні, що ні в якому зоопарку павліна такого не знайдеш!.. А як почнуть танцювати чи битися, то хоч відео знімай! Індиків не називали ніякими "пікантними" словами, бо були ще кози і коти. Не знаю, кому з них ще більше пощастило, але, якщо говорити про ласку, то козам, якщо про їжу, то, певно, котам. Вони споживали багато рибки, ковбаски, часто пили домашнє коров'яче (їм куплялося) молочко. Хоч і кози жили вдоволь, тут їм усього було закуплено, чого не посіяно, і паша, як золото, "під боком".

Не раз думала, можливо, то в її імені справа, бо звали цю жінку Марією. І вона нікого справді на лишала без допомоги. А в її житті бувало всяке. Та навіть, коли "не треба було", навіть, коли не можна було допомагати, вона все одно це робила - "крізь зуби", "із заплющеними очима", "як у прірву" інколи... А тут іще ми.

- Мімочко, не переживай, ми будемо його годувати. - Сказали хором, трохи злукавивши, бо знали, що вона "допоможе" так чи інакше. 

- Ну, якщо і це виявиться кицькою, то вивозьте всіх. Де ви його знайшли?

- На смітнику біля ставка. Але, Мімко, воно руде - це ж на щастя. - Махнула лише рукою і пішла поратися зі своїми улюбленцями - "наволоччю" й іншими. 

А як вона це робила - дивне замилування, одне з таких, на яке можна було "дивитися вічно". Особливо, коли з тими куркоклубочками малими, курчатами, займалася. Бувало, сяде біля них на ослінчику, вони щось там гребуть перед нею, демонструючи, що не дарма "їдять кашу" і підросли, а тітка Марія вдивляється в кожне, як у щойно народжене немовля, так, що на всю ту замальовку спадає якесь особливе сонце, підсвічуючи, осяюючи просту істину - на землі багато різної святої любові...

...То була кицька. Уже незабаром у неї з'явивилося пухнасте гарне кошеня з білою грудкою. А згодом до нашого двору "прибилися" ще одна руда кицька й кіт. І якось відчиняємо двері комори, аж звідти до нас вибігають три маленькі руді кошенятка. Гарне котяче сімейство назбиралося, родина - можна сказати. 

- Чим ви їх годувати будете? - Хвилювалася Марія. - Чимось будемо. З голоду не здохнуть точно.

- От, би нам іще собачку якогось у двір, щоб сторож тут був! - Пропускала вона, ніби на якийсь мент забуваючи, що тяжко хвора. Далі згадувала й додавала: "Добре, що кіз розпродали, бачиш, як "повезло"". 

Ми знали, що то "не повезло", що в тому "щастя мало", що його там узагалі немає, бо якби не клята хвороба, то з енергією Мімки, як ми її називали "з пелюшок", можна було б ще й слона завести для інтриги. Щоб сусіди запитували: "А нащо вже тобі той слон був?" А вона відповідала б: "А хіба то що, в селі немає чим слона нагодувати? Хай буде". Чомусь воно в неї все велося. Казав Соломон, що серце праведника піклується про тварин, а серце грішника не має милосердя. Може, то все те серце... А ще, кажуть, настане час, коли все живе буде в мирі між собою. Зрештою, імовірно, що й ми прийшли в цей світ, щоб навчитися любити. 

Тітка Марія "відійшла". 

Слона ми так і не купили. 

- Чула, до десяти градусів морозу прогнозують! Візьмімо собі Сніжка якогось перед новим роком!.. Не знаю ще, якого, але точно радісного і вдячного.