Розстріляли вулики, бо вони були жовтого і блакитного кольору

Війна змусила багатьох людей знаходити нові знайомства. Чи могла б Тетяна з Бородянки, як і її вся сім’я, знати що у селі Синів на Гощанщині живе пані Олена. І що саме вона стане добрим ангелом-хранителем для зовсім незнайомих людей з Київщини.

– На даний час в нашій територіальній громаді мешкають близько 1200 вимушених переселенців зі Сходу України. Точна цифра не може бути, бо кожного дня хтось приїжджає, а хтось від’їжджає. Є такі випадки, що від’їхали, а через днів три знову повернулися. Здебільшого це цілі сім’ї. Є щось з десяток чоловік з однієї хати, – розповідає заступник начальника відділу соціального захисту Сергій Панасюк. – Всіх ми беремо на облік і розселяємо, як правило, до людей, які погодилися допомогти своїм братам-українцям. Всім прибульцям пропонується гуманітарна допомога, соціальні виплати.

Сергій Васильович запропонував поїхати у село Синів:

– Там є для журналіста дуже цікава сім’я і їхня доля.

Нас зустрів місцевий староста Микола Волкошовець, з яким ми й продовжили мандри до житла вимушених переселенців. А С.Панасюк поїхав далі вирішувати справи по соціальному захисту людей, які з’явилися в територіальній громаді.

Пана Юрія – главу сімейства, до якого їдемо, зустріли по дорозі. Він ішов з двома місцевими дядьками, з якими вже встиг познайомитися, і які хотіли побачити вулики, що їх уже встиг зробити бджоляр. Бджільництво для Юрія – справа професійна. Вдома в Бородянці їхня хата скраю населеного пункту. Тож чоловік має можливість утримувати одразу 95 вуликів. Про цих корисних комах і як їх вирощувати він може говорити годинами і знає про них все. Але спочатку просимо розповісти про те, що змусило їх стати переселенцями по неволі.

– Коли рашисти увійшли танками до Бородянки, то одразу ж почали виловлювати активістів, атовців, представників влади, депутатів. Допомагали їм в цьому піп московської церкви та наркомани. Спочатку нелюди розстріляли тероборонівців, які зустріли ворога з засади автоматними чергами. Але що ти зробиш автоматом проти танків. Постріли з танків і автоматні черги лунали періодично. Аби вижити, ми перебралися жити в льох. Я кинув переноску і підключив калорифер. Жінки застелили килимами стіни і землю. Таким чином ми добилися у цьому приміщенні 12-13 градусів тепла. А рашисти безчинствували далі. Гвалтували 15-17-річних дівчат, вбивали тих, хто хоч якось не так на них подивився. Особливо звіріли кади рівці. На сьомий день окупації танк розстріляв хату наших сусідів. Вмить з будинку залишилися лише руїни, а дах відлетів вгору і опустився на це побоїще. Потім вони побачили наші вулики. А бджоляні хатки розмальовані у жовтий та голубий колір. Саме такі кольори люблять ці комахи-трудяги, як і ми, українці. Рашисти прицілилися і розстріляли усі наші вулики. Ми остаточно переконалися, що треба тікати. Як тільки з’явився хоч якийсь зелений коридор, ми вхопили документи, сякий-такий одяг, сіли в нашу стареньку «Ниву»: я, дружина, син, дочка, онук Артем і три собаки. Помчали, як вітер по лісових дорогах та видолинках. Здається, витискав з машини все, що тільки можна було. Таким чином опинилися тут. Прийняли нас дуже добре. Неймовірні люди живуть у цьому селі. Всі допомагають, як можуть. Особливо попрошу через наш сайт подякувати Тарасові, який абсолютно безкоштовно полагодив мій автомобіль. Дуже вас прошу подякувати йому.

Трохи помовчавши, Юрій розповів про ще один епізод із воєнного життя:

– У нас у містечку є, а точніше був, інтернат для престарілих людей. Там перебувало десь 480 осіб. Зайшли кадирівці. Пансіонат залишився без світла, без води. Так ці люди мучилися три дні. Потім з’явився зелений коридор для виїзду цих нещасних. Вивозять людей автобусами, а за ними біжать десь сорок корів, які були в господарстві, бо розуміють, що їх покидають. Ці корівки були годувальницями престарілих людей.

Юрій трохи переключився з болючої теми і почав свою улюблену – про бджіл. Місцеві дядьки розпитували його про нюанси виготовлення вуликів, рамок. Бджоляр показав нам на планшеті відео, яке зняв 27 листопада минулого року на своїй пасіці. Стало одразу очевидним, що бджільництво – його найулюбленіша справа.

Поспілкувавшись з паном Юрієм, заходимо до хати. Микола Вовкошовець прихопив з собою слоїк молока та пакет сиру. Тетяна, так звати дружину Юрія, щиро подякувала і сказала, що кожного дня хтось приносить якусь їжу. В коридорі Ейва, яку привезли з собою дзвінко дала знати, що до хати зайшли чужі. Вийшла до передпокою господиня будинку пані Олена. Щиро посміхаючись каже:

– Отак мимоволі моя родина збільшилась. Тепер живу, як на курорті. Поки прийду з роботи – їжа приготовлена, прибрано, навіть уже трохи город посадили.

А ми слухаємо розповідь Тетяни:

– Дуже добрі люди тут живуть, кожен день відвідують, щось приносять. Сердечне всім спасибі.

Та все ж розповідь перенесла нас у їхню рідну Бородянку.

– Жили ми прекрасно, я працювала у школі кухарем, дочка – в пенсійному фонді, внук Артемко ходив до школи. Зараз тут навчається дистанційно, чоловік, уже знаєте, пасічникує. І раптом війна. Ці картини жаху й зараз перед очима. Путінці розстріляли сусідського хлопця, який лише хотів подивитися, як їдуть танки по дорозі. Йому було лише трохи за 20. Так ці падлюки – кадирівці не давали матері навіть похоронити свою дитину. Аж десь на третій день жінка змогла закопати синочка в себе на городі. Скільки то таких могил з’явилося в Україні. А наш син, як тільки ми влаштувалися тут, пішов у військкомат і нині служить в армії.

Мати змахнула зрадливу сльозу і продовжила:

– Слава Богу, кажуть, що уже наші війська звільнили Бородянку. Хочеться додому. Телефонували до сусідів, то повідомили, що хата наша вціліла, тільки винесли з неї окупанти все. Нічого, дасть Бог, наживемо знову, аби вже мир настав.

Ейва вмостилася біля дзеркала, і здавалось, уважно все слухала. Коли ми виходили, то голос уже не подавала. Зрозуміла, що до хати не чужинці прийшли.

Бажаю господині і її поселенцям миру, щастя і добра. А пан Юрій знову нагадує мене про висловлення подяки авто майстру Тарасу.

Ми ж зі старостою їдемо в сусіднє село Терентіїв. Пан Микола везе туди ліки, які замовили переселенці. В’їжджаючи в село, бачимо чи не наймирнішу і найпривабливішу картину: в місцевому невеличкому ставку добрий десяток журавлів походжали, шукаючи для себе корму. Вони повернулися додому. Вони не можуть без України. Віримо, що й наші переселенці згодом так само повернуться до рідних домівок, аби продовжувати життя, рід свій. А вдалині плавали білосніжні і горді лебеді. Їхня присутність також нагадує нам про лебедину вірність, про любов і продовження життя.

В Терентіїві здебільшого переселенці з Макарівського району, що на Київщині. Зупиняємося біля однієї з хат, яку нещодавно придбала сім’я, але ще не встигла сама сюди переїхати, тож запропонувала цілій родині з Макарівщини. І 9 чоловік знайшли не лише дах над головою, а насамперед людське ставлення, допомогу у такий важкий час. Вийшла до нас берегиня цього сімейного вогнища пані Людмила. Зі сльозами на очах розповідає:

– Макарівський район рашисти особливо бомбили люто, і коли вже стало неможливо там перебувати, ми з сусідами на двох машинах виїхали звідти. Дякуючи добрим людям, нині ми тут. В сусідній хаті також живе сім’я, які є сусідами і в нашому селі. На нашу долю це уже друге переселення. Перший раз, коли «бабахнула» Чорнобильська атомна. Ми жили неподалік АЕС. Переселили нас у Макарівський район. А тут війна. І це ще гірше, ніж радіація.

Виїжджаючи з села, підвозимо ще одну пару з Макарівщини. Розповідають, що як тільки дізналися про звільнення нашими військами Макарівщини, представники з району уже поїхали туди на розвідку. Хочеться додому, хоча тут до нас дуже добре поставилися, допомагають нам.

… З селищним головою Миколою Панчуком вдалося поспілкуватися уже в другій половині дня. Весь час йому і його команді доводиться вирішувати нагальні питання. Того дня навіть одній громаді роз’яснювати, що йде війна і все треба зробити, аби вижити, аби перемогти. Та розповідає не про тих, хто нічого не робить, а лише щось вимагає:

– Велику гуманітарну допомогу отримуємо від польського міста Альверне, яке уже фактично стало побратимом нашого селища. Зараз достатньо борошняних виробів, миючих засобів, засобів гігієни. Роздаємо всім переселенцям все необхідне в міру потреби. Добре працює територіальний центр, який стежить і за нашими хворими , і за одинокими престарілими людьми. Ще одне джерело гум допомоги – від благодійного фонду нашого депутата облради. Але більше 90 відсотків тих речей, які прибули з Європи, ми відправляємо на Схід України, маємо дві визначені точки. Так сталося, що напередодні війни до нас у Гощу приїхав єпископ Лютеранської церкви. І нині завдяки йому ми також маємо значну допомогу.

Сьогодні ми вже думаємо про перспективу. Є чимало переселенців, яким сподобався наш край. Повертатися їм у невідомість вкрай важко, тож ми будемо пропонувати їм залишатися на Гощанщині. Через центр зайнятості шукаємо їм роботу. Як тільки запрацюють програми підтримки будівництва переселенцям, візьмемо активну участь. Хочеться, щоб громада розросталась і розвивалась.

На фото: Такі умови створені для переселенців в одному з дитячих садків.