Рівненський район: мати не вірить у загибель сина навіть майже через 40 років після його похорону

Написана кров’ю наших солдатів та сльозами вдів та матерів історія афганської війни. Не можна навіть уявити, що відчуває мама, що втратила свого 19-річного сина, який героїчно виконував свій військовий обов’язок. У Віри Самійлівни Паліводи з Нової Мощаниці, що на Здолбунівщині, загиблий у війні в Афганістані син Валентин був первістком. У жінки ще є молодший – Володимир, котрий мешкає тепер у колишньому райцентрі. З болем у серці та неймовірним смутком ось уже тридцять шість років живе мама загиблого солдата.

Вона розповіла про свого сина Валентина Паліводу, який загинув у бою на другому році своєї служби у армії.

Познайомилася я з Вірою Самойлівною напередодні Дня пам’яті воїнів-інтернаціоналістів. До жінки ми пішли разом із місцевою жителькою Ольгою Овсійчук. Розмова вийшла важкою. Для згорьованої матері ніби й не минуло отих майже 40 років, і досі не стримується, аби не заплакати...

Мама Валєрчика (так вона його називала), Віра Самійлівна, до цього часу не вірить, що більш ніколи не побачиться із сином, хоч минуло стільки часу. Вірить вона у фатальну помилку, сподівається, що син живий десь у далеких світах. З любов’ю доглядає підсніжники і дубка, що колись приніс він із лісу і посадив перед вікном...

Зберігає мати особисті речі та нагороди. Указом Президії Верховної Ради СРСР  її син нагороджений орденом Червоної Зірки, Указом Президента Республіки Афганістан – нагороджений медаллю «Воину-интернационалисту от благодарного афганского народа». А за  мужність та військову доблесть Указом Президії Верховної Ради СРСР нагороджений грамотою Президії Верховної Ради СРСР. Напам’ять вивчила усі його листи...

В одному з них він надіслав вірш, що написав котрийсь із його армійських друзів:

...Не знаю когда вас увижу, родные,

А может увидеть вас мне не судьба.

Быть может, спасет меня танка броня,

А может, паду я под пулей врага.

Ты извини меня, милая мама,

За то что тебе, а не мне, нелегко…

... Народився Валентин у простій селянській родині. Його мама Віра Самійлівна працювала прибиральницею в школі. Батько Василь Мінкович був лісником, а згодом столяром з ремонту в тій же школі. Закінчив восьмирічку у рідному селі. Повну освіту отримав у Ступнівській середній школі. Здобув, як і мріяв, професію водія. Встиг попрацювати на Смизькому торфопідприємстві. Аж ось у квітні 82-го був призваний на службу до лав армії. Батьки пишалися змужнілим сином-солдатом, особливо тато. А у матері, коли випроводжала Валентина, обривалося серце. Передчувало лихе. Навіть тоді, коли син писав, що усе гаразд.

Він писав часто. І кожен лист мама зачитувала колегам у школі. Усі непокоїлися, як там їхній односелець, адже служив неподалік афганського кордону, у Таджикистані, у військовому окрузі Теджен-1.

У грудні вже батьки не могли спати ночами, адже Валентин написав з афганської Баграми. Писав, як завжди, що все добре. А от тільки своєму дідові, який воював у Велику Вітчизняну, передавав вітання і хотів дуже поговорити після повернення.

Та наприкінці літа листування обірвалося. У односельців і родичів закралися підозри, що могло щось статися. І побоювання таки справдилися – страшна звістка облетіла всю округу – Валентин загинув 16 серпня 1983 року. Привезли цинкову труну військові через деякий час, тож поховали вояка 31 серпня. Батьки хотіли попрощатися, однак військові не дозволили відкрити труну, не зважаючи на благання і сльози матері. Вони охороняли домовину і поїхали тільки після похорону.

Батьки намагалися з'ясувати про обставини смерті сина. Писали в Червоний Хрест, Міністерство оборони СРСР. Та завжди отримували відписки.

Валентин був командиром танка. Із особистими речами до рук батьків потрапив записник із адресами хлопців, що служили разом.

Були зустрічі із товаришами сина, а у відповідь:

«Йому все одно, а нам жити». Від друзів і військових чули абсолютно різні версії загибелі Валентина. Мати божеволіла. І рідня прийняла рішення – самовільно розкопати могилу і дати матері попрощатися. Вона ж бо, враховуючи те, що ні від кого не могла почути правду, сподівалася, що син таки живий. Писала, їздила по різних інстанціях, просила про це чоловіка та знайомих. Всі розуміли, що цьому не буде краю. І мама страждала, поки не попрощається з сином...

То ж врешті майже через три місяці після похорону родичі зважилися самовільно розкопати могилу. І – який жах – там знаходилося не Валентинове тіло! За свідченнями  очевидців, людина, яка лежала в Валентиновій труні, за статурою значно відрізнялася від нього. Припустили, звичайно, що, може, через те, що тіло розкладається, й неможливо впізнати загиблого воїна. Тож стали шукати "особливі прикмети". У хлопця під оком була родима пляма. Та зі зрозумілих причин а ні її присутність, ані відсутність засвідчити було неможливо.

Тоді мама згадала, що колись в дитинстві Валентина вдарив кінь і вибив йому зуба. Сусідні зуби зайняли це місце неповністю... Тож люди сподівалися впізнати юнака хоч по цій "щербинці"... І зубів там не було, пригадує Віра Самійлівна.

У той момент усі були переконані, що поховали не Валентина. Це давало надію на те, що він, можливо, живий, знаходиться у полоні.

Тоді багато хто крадькома слухав заборонене тоді радіо "Свобода". По цій частоті хтось почув список полонених українських солдатів в Афганістані. І до десятка слухачав запевняли, що чули прізвище Валентина Паліводи. "Я знайшла їх усіх, – говорить пані Віра, – шукала будь-яку зачіпку, щоб знати точно"...

Нічого не з’ясувала. Хтось відмовчувався, хтось нічого не знав. Казали, що ексгумація поставить крапку. Не поставила. З’явилося іще більше сумнівів.

Новий виток листування з бойовими побратимами розпочався в часи перебудови у 1987 році. Знову написали до однополчан в Курськ, Алма-Ату, Крим, Тернопіль, Вінницю, Алтайський, Красноярський краї.

І ось відповіді: «З болем у серці відповідаємо вам на лист, присланий на ім’я Гени Глобіна. Наш син і друг Валентина був привезений у цинковій домовині в день народження матері».

Олександр Ковтонюк написав: «Часто в часи відпочинку ми ділилися з ним спогадами про рідний край, про плани на майбутнє. Був погідний, сонячний день. Повітря ще дихало нічною прохолодою. Наш батальйон був піднятий по тривозі. Біля одного з кишлаків зав’язався бій. Валентин був важко поранений».

Олександр Кинін: «В одному з боїв танк Валентина був підбитий. Розпочалася перестрілка. Валентин був поранений. Зі словами «Прощавайте, мужики» втратив свідомість. Йому надали першу допомогу і відправили в госпіталь».

Михайло Коровін: «Коли я потрапив у частину Валентина, він прослужив вже цілий рік, і був для мене першим вчителем. В одному з важких боїв, його танк рухався виноградником під сильним вогнем стрілкової зброї. Танк загорівся і втратив керування. Валентин вискочив з машини і почав збивати полум’я. Тут був важко поранений в груди».

Писали батьки в організацію «Надія». Здається, добилися перших успіхів. Ім’я Валентина Паліводи було занесено до списків безвісти зниклих. Та коли розпався Радянський Союз, зникла організація «Надія», яка займалася проблемами воїнів-афганців та їх родичів.

Наважилась написати Віра Самійлівна в редакцію журналу «Жінка», що опублікував статтю про визволених військовополонених. Але відповіді не було.

Одного разу вона прочитала статтю про воїна афганця, котрий втратив пам’ять. І говорив лише два слова "криниця" і "Волинь". А Валерчик ж так любив співати цю пісню – "Волинь моя". Це ж він! Це ж він! та, з’ясувалося, ні...

Офіційні дані говорять про те, що Валентин загинув. А мати, яка знайшла багато зачіпок, все ж вірить, що він живий. За майже 40 років він не повернувся, то де ж він є? Невідомість мучить ще більше... Згорьованій матері було б легше, якби вона точно знала, яка доля спіткала її сина. І хоч вона й досі не вірить, що на кладовищі спочиває її син, та все одно йде до церкви помолитися. Може, за упокій його душі, а, можливо, за надію, яка помирає останньою...

Каже Віра Самійлівна Палівода, що єдиною її розрадою є її молодший син з невісткою, котрі приїжджають, пороблять усю хатню роботу, бо сама вже не здужає наносити дров та води, тільки обід собі зварити може. Завдячує односельчанам, котрі не минають її хатину і допомогають, чим можуть. І з нетерпінням щороку чекає 15 лютого, коли відзначають День виводу радянських військ з Афганістану. На могилу Валентина приїздять воїни-афганці, які завжди відвідують одиноку маму їхнього побратима. А вона завжди їм рада, адже таким уже чоловіком з життєвим досвідом міг бути і її син. 

Анна ЛЕГКА