Серед Здолбунівських бібліотекарів - ветеран АТО

Багато хто з сучасної молоді сприймає професію бібліотекаря як нудну та монотонну. Треба, мовляв, сидіти та витирати фоліанти від книжкового пилу, упорядковувати каталог, зрідка видати книгу читачам (здебільшого, вочевидь, пенсіонерам). Та й нащо ходити до тієї бібліотеки, думають підлітки, коли усю інформацію можна знайти в інтернеті? Зі словом «бібліотекар» у дітей є ще одна асоціація – голлівудський супер-герой, котрий не сидить в читальній залі, а подорожує і рятує світ. Нещодавно довелося познайомитися з одним із працівників Здолбунівської центральної районної бібліотеки. І з'ясувалося, що серед бібліотекарів таки бувають справжні, не кіношні... герої.  Петро Солтис, ветеран АТО, автор бестселера «370 днів в камуфляжі» кілька років працює у Здолбунівській книгозбірні. 

І він теж не сидить на місці, а активно працює з учнівською молоддю, читає патріотичні лекції. Як сам каже, рятує свідомість дітей від впливу інформаційної пропаганди, намагається показати, якою ж насправді є наша нація та яким є місце українців у світі. І врешті ламає стереотипи та створює новий образ сучасного бібліотекаря. З паном Петром ми поговорили, про його книгу, патріотичний історико-краєзнавчий проект «Відродження правди: духовність, гідність, мораль», аналогів якому нема в області та, ймовірно, в Україні. Та про те … коли закінчиться війна на сході держави.

– Як у вас з’явилася ідея читати лекції старшокласникам? Яка у них тематика?

– Після повернення із війни я видав книгу про події у зоні АТО. Зустрівся з декількома десятками своїх побратимів, теж авторами схожих книг. Ми дійшли висновку, що головною складовою цієї війни є інформаційна війна. І тут, на жаль, ми ворогу програємо. І на державному рівні, як на мене, робиться доволі мало, аби цю ситуацію виправити. Тож придумав такий проект. Я поставив собі мету – донести до дітей ідеал українця. Лекції покликані нагадати молодим людям про основні принципи моралі, національну гідність. Розповідаю про найславніші, переможні сторінки української історії, щоб усі усвідомлювали, до якої нації, етносу ми належимо. А століттями наші суперники і сьогоднішні окупанти намагалися нав’язати нам комплекс меншовартості і багато в чому їм це вдалося. Власне й на руйнацію цього комплексу я поклав цей проект. Мусимо зняти той інформаційний блок. Ми сильний народ. Візьмімо хоча б ХХ століття. Німецька окупація, радянська влада, голодомор. Ми не тільки пережили усе це, ми вижили, ми спроможні відроджуватися швидко, чинити опір, далі будувати свою державу.

– Як на ваш проект реагують у школі? Якої про нього думки педагоги та діти?

– Перш ніж потрапити із цим проектом до школи, я майже рік пробивався через Міністерство освіти. Нікому цього, виявляється, не треба, ніхто не вважав мою задумку цікавою. Весь час говорилося про те, що немає навіть такої штатної одиниці, на яку б мене можна було прийняти, й я б зміг читати свої лекції. Я сказав, та хоч прибиральницею мене візьміть. Знайшлися люди, які допомогли і підтримують, незважаючи на те, що звучать речі, що деколи невигідні деяким можновладцям. Завдяки впливу та підтримці Сергія Кондрачука, голові Здолбунівської РДА, керівнику відділу культури Елеонорі Стеценко та моєму безпосередньому керівнику, директору Здолбунівської центральної районної бібліотеки, Інні Миронюк проект побачив світ.

– Чи в багатьох школах ви побували? Які у вас плани?

–  Відвідав чимало шкіл колишнього Здолбунівського району. Загалом, згідно з проектом, я маю протягом року чотири рази відвідати усі школи району. Курс складається із чотирьох блоків. Планую удосконалити свої лекції, а наступного року знову розпочати спілкування зі випускниками шкіл.

– Проект цікавий тим, що ніде в області на разі такого немає, – долучається до розмови Інна Миронюк. – Він уже отримав чимало відгуків учителів історії. Зокрема вони роблять поправки, тож це не монолог, а жива бесіда. Думаю, чим ближче Петро доходитиме до висвітлення ключових подій ХХ-ХІХ століття, то виникатимуть навіть дискусії та активне обговорення тем.

– Я не створив цей проект, аби з кимось конкурувати. Якщо хтось зверне увагу на мою роботу, вдосконалить ідею, зробить більш потужніший проект, я буду тільки радий.

– Чи використовуєте ви в своїй роботі матеріали зі своєї книги?

– Часто. До війни я не писав. Просто, коли вже прощався з дружиною та дітьми, то промайнула думка, що шансів повернутися додому 50 на 50. Згадав я про своїх дідів, котрі воювали під час Другої світової. Один загинув, інший ніколи нічого не хотів розповідати. В мене просто думка була – залишити мої спогади для родини. Але уже після кількох місяців на війні я зрозумів, що написаного ховати не можна. Про ті події з перших вуст має знати суспільство. Врешті, повернувшись, з різними перепонами я таки видав свою книгу. Зараз вона мандрує світом, є вона уже на всіх континентах, окрім Антарктиди. В цьому році планували її доправити до антарктичної станції Вернадського. Щось не склалось. Але в наступному році, упевнений, моя книга буде й там, – посміхається автор. – Тим не менше у Мінінформполітики, оцінивши мою книгу, як «дуже класну», все ж сказали, що «за державний кошт не друкуватимуть висловів проти держави». А хіба державні мужв не роблять помилок, чи мало вони їх зробили? Та чомусь деяких критичних речей на свою адресу вони чути не хочуть. Помилок визнавати також. Попри те, пишу далі. Наступна моя книга – теж про війну.

– Ви воювали, бачили ситуацію зсередини. Чи ви можете спрогнозувати, коли закінчиться війна?

– Я, до речі, всюди, де виступаю перед дітьми, розповідаю, що коли йшов воювати, то бачив завершення цієї війни максимум за вісім місяців. Мій давній друг, полковник у відставці, проводжаючи мене в зону АТО, сказав, що ця війна триватиме щонайменше десять років. Казав, що такі люди, як ми, там не потрібні. Чому не потрібні, я ще не зрозумів, а те що війна триває сьомий рік і кінця їй не видно, то ми усі бачимо. Це прогнозували багато професійних військових. Про те, що ця війна буде тривати довго, чудово знають політики. Мене важко переконати в тому, що ті можновладці, котрі заявляють про швидке припинення бойових дій, говорять правду. Поки що усі обманювали.

– А як все-таки до нас, жителів західних областей, ставляться там, на Сході? Одні сподіваються на допомогу українських військових, інші, як відомо, підтримують найманців.

– На теренах Луганщини та Донеччини значна частина населення було винищено голодомором, вцілілих вивезено до Сибіру. А заселені потім ці землі були мешканцями Московії. У 1941 році там ще й про всяк випадок видавалася газета «Бандерівець». Як ми розуміємо, там було багато зроблено для зомбування населення. І працювала ця московська пропаганда не один десяток років. Ми зараз й пожинаємо наслідки цієї інформаційної війни. Але разом із тим коріння українське на теренах Донбасу було, є і буде. Про це свідчить те, що багато донеччан і луганчан воюють за відновлення українських кордонів і стверджують, що стоятимуть до перемоги. Є, звісно, менша частина населення, котра не стала на захист своїх домівок, або ж ще гірше – підтримує окупанта. У своїй книзі я писав про те, що навіть не це страшно. Жахливі дні чекають Донбас, якщо звідти піде останній патріот і коли там залишаться одні лише найманці, для яких не стоїть гостро питання людського життя. У них нема ніякої моралі, співчуття та милосердя. Там лише жага заробітку за рахунок чийогось життя та майна. Вони туди, на відміну від українських військових, котрі прийшли захищати свою землю, прийшли заробляти.