Книговидавець Іван Малкович: «Найкращі книги робляться в нервах, непорозуміннях і суперечках»

Іван Малкович - відомий в Україні видавець і поет. Саме він більше 20 років тому заснував одне з найуспішніших та найавторитетніших сьогодні в нашій державі видавництво - «А-ба-ба-га-ла-ма-га». Ці книжки уже давно вважаються хорошим брендовим сувеніром. Іван Малкович на видавництві і редактор, і директор. Від його думки залежить, читатимуть вашу книгу чи ні. І взагалі – чи побачать її читачі. Відвідавши Рівне, він у теплій атмосфері ділився досвідом із студентами та жителями міста.

Його творчий вечір став головною культурною подією Міжнародного дня рідної мови, яке відзначали вчора. Чому книги «А-ба-ба-га-ла-ма-ги» такі популярні та модні в Україні, чому так прискіпливо та вибірково Малкович видає їх та чим у житті він найбільше пишається – читайте нижче в нашому інтерв`ю з Іваном Малковичем.

Іван Антонович, я очікувала побачити Вас з книгою в руках. А Ви прийшли з iPad. Чому?

- Я не прийшов з книжками лише тому, що вони в ящику у машині. Я завжди ходжу всюди з книжками, вони для мене - як група підтримки. Але iPad – це зручно, і я покажу вам на ньому «Снігову королеву». Це не перша наша книжка для iPad, але ця дуже популярна. Вона має багато можливостей. Я можу слухати, читати, малювати, складати пазли, фотографувати, дмухати і утворювати хуртовину, натрусити снігу тощо. До того ж вона при цьому всьому залишається книжкою.

Але паперові книги – вони ж кращі. Як привчити тих же дітей все ж читати, а не гратися в такі ігри?

- Це дуже складно. От мій старший син – він був прекрасним читачем. Але інтернет його перемагає. Дуже легко щось радити, але краще всього – це власний приклад. Коли дитятко бачить, як його тато лузає насіння, палить чи сидить в тому ж інтернеті, будь-що те дитятко буде це наслідувати. А коли воно побачить, що тато читає книжки, то й сама дитина захоче прочитати книжку. Для початку можна зацікавити діток не розумними книжками, а чимось жартівливим. Якщо ви щось таке веселе знайдете, то це найлегше залучить до читання. Треба читати на ніч. Хоча б до 8-9 років. Це дуже важливо – читати на ніч. Ви і самі тоді розумнішаєте. Тому що ж ми не маємо багато часу, а коли ти читаєш казку, то воно і тобі дає. Це так, як ти любиш дитину: ти це робиш не задля дитини, вона це забуде. Але ти не забудеш, бо це твій досвід.

Ви продукуєте книги лише українською мовою?

- Так. Ми в Україні видаємо лише українською мовою. І якби ми видавали російською – заробляли б, мабуть, вдвічі більше. Мене на це підштовхують дистриб’ютори. Це такий виклик. Наші книги російською виходять в Росії, але на кожній книзі написано – «Книга без права продажу в Україні». Я вчу маленьких росіян, що «в Україні». І я жорсткими методами контролюю, щоб вони не потрапляли нелегально на Петрівку. Для мене важливіше, що завдяки моїм якісним книгам, які вже стали культурним брендом, батьки, розмовляючи російською, все одно дітям читають українською. Це для мене найважливіше - залучати і рекрутувати нових читачів до української мови і культури. Це збагачує. І люди, переважно, вдячні за це.

Це важливіше Вам за бізнес?

- Я знаю, що є багато спокус, але цю спокусу я можу спокійно долати. Я би не мав тоді задоволення від тих грошей. Ми видали одного разу книгу російською мовою. Це були мемуари людини, яка пережила Голодомор. Це унікальні свідчення. Я дуже вагався. Її написав Дмитро Гойченко і вона називалась «Красный аппокалипсис», він жив в Америці, і коли помер – ці записи хтось знайшов. Коли вийшла книжка, до мене подзвонив один відомий банкір та купив у мене кілька десятків її екземплярів і сказав: «Нічого сильнішого в житті не читав». Це були мемуари, і я їх видав російською, щоб привернути увагу до неї. І так перший наклад ми продали за 5 днів, хоча книжки про Голодомор не продаються. Це важка тема. Вона коштує символічну ціну лише тому, щоб її купували. Бо після таких книжок ми стаємо справніші.

Вас підтримує держава?

- Зрозуміло, що держава не підтримує. Я з державою ніколи не вмів працювати. Мене підтримували люди, які любили наші книжки. Один раз у 2005 році у нас держава закупила партію книжок на Кримщину. Я не вмію спілкуватися з чиновниками, не можу кланятися. Я тримаю на собі кожну книжку. Я їду на фабрику на перший друк. Ночую в машині. Лише з часом змінюється вартість і комфортабельність машини, в якій я сплю. Так само б’юся з друкарями - я мушу побути там три перші друки. Бо я, як ніхто, знаю, як мені треба. І взагалі я - дуже вередливий.

Скільки в рік Ви видаєте книжок? За яким принципом обираєте авторів, і що їм це вартує?

- Для мене ніколи не було можливим робити багато книжок. З кожною книжкою я працюю, з автором, макетом, вношу правки після коректорів, які викидають усе. Ми минулоріч видали трохи більше 20 книжок. Я не хочу видавати те, що засмічує культурний простір. Якщо я беру книжку, то я хочу, щоб вона була лонгселлер, а не бестселлер. Мені приємно, що є така книжка, як дитяче Євангеліє, яку благословило вище духовенство. Для мене це дуже приємно. Важливо, щоб були книжки, які об`єднують. А авторам що це коштує? Вони отримують гонорари, а ще це завжди коштує багатьох нервів, адже найкращі книги робляться в нервах, непорозуміннях і суперечках. Але завжди є й розуміння того, що я поважаю автора, якщо я з ним працюю. Головне, щоб книжка вийшла гарна, і ми вже нічого не хотіли перероблювати.

Буває, що Ви відмовляєте авторам, і якщо так, то з яких причин?

- Чи буває? Та я завжди відмовляю! Так багато приходить людей до мене, що мені, аби все прочитати, треба 900 років! Коли ти редактор, ти приречений не на те, щоб читати, що хочеш, а на те, щоб відфільтровувати те, щоб ти не хотів, щоб читали інші. Редактор – це ситко, що лишає щось добре в залежності від власного таланту. Тому відмовляю часто. Бо люди дуже не самокритичні. Ми не можемо себе оцінити критично.

Що Вам дала книжка Ліни Костенко «Записки українського самашедшого»: славу, гроші чи головну біль?

- Всього-всього по трохи дало. Я ніколи не беру позики. Я хочу просто видавати добрі книжки. Навіть на останні гроші. І якщо я видав кілька слабших книжок, то це тому, що хотів, щоб у нас був присутнім цей жанр. Але ви не знайдете жодної книги, яку б я видав заради грошей. Ніхто не знав, як піде книжка Ліни Костенко. А вона вже пішла понад 100 тисяч. Але у нас не купують книжок. І ми знову роздрукували ще 4 чи 5 тисяч - не пам`ятаю точно. Але немає такого письменника в Україні, як Ліна Костенко. Вона сприймається, як великий поет. Трошки - як Папа Римський. Я бачу, як люди хочуть доторкнутися до неї, пройтися. Тому Ліна Костенко найбільше принесла мені задоволення. Ми знайомі ще, як мені було років з 20. Вона прийшла в спілку письменників на обговорення моїх віршів. І ми завмерли. Бо ось тобі 20, а тут Ліна Костенко. Це щось! Я маю радість спілкування з нею, ми маємо теплі стосунки з ходінням в гості. З нею спілкуватися дуже приємно, а з книжкою це ще краще! І Ліна Костенко пише зараз кілька нових книжок. А ми з її дочкою збираємо вибране, щось, що ще не публікувалося, і таке «щось» випустимо. І я вважаю, що таку книжку повинна мати кожна інтелігентна родина.

Ви взяли з собою скрипку?

Ні. Я вже давно не граю, не репетирую. Бо мій друг в Америці - він дуже рідко приїжджає. А ми граємо разом. Вдома я не граю, бо закінчив музучилище, а дружина консерваторію, тому не хочу ганьбитися (сміється – авт.). І я якось закинув цю справу.

Далі Іван Малкович поїхав спілкуватися зі студентами РДГУ. Він справив враження щирого та відданого Україні патріота. А як людина, особисто мені він зовнішньо дуже схожий на італійця. Я була рада знайомству з ним, бо кожну книжку видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-ги» у своїй домашній бібліотеці бережу якось по-особливому...