Директор рівненського драмтеатру розповів, як спалив сусіду хлів, кидав дріжджі у туалет і про те, яким має бути керівник

Хто б’ється за ролі в Рівненському драмтеатрі, кого директор театру готує собі на заміну,  як Володимир Петрів проявляв акторські здібності в дитинстві, пом’якшуючи батькові різки, про це і не тільки про це Володимир Петрів розповів 17 січня на зустрічі з молоддю «Smart Meetings». Портал «Четверта влада» занотував найцікавіші розповіді директора театру.

Колись спілкувався з одним журналістом. Він казав: «От як ви плануєте, скільки років будете керівником?» Я кажу: «Як на мене, театр розвивається циклічно. 10 років,  як правило, йде ріст, потім – спад. Це закономірно. Після цього знов може бути ріст. А може і не бути» То я йому кажу: «Дасть Бог, 10 років побуду, якщо мені вдасться зробити цю лінію розвитку театру висхідною, то я буду задоволений» А після 10-ти, кажу, треба буде передавати комусь справу.

Минуло 10 років. Сказати, що я готовий з легкістю довірити комусь керівництво театром – ні, навряд чи. Але я тихесенько, навіть ця людина ще й не знає, вже готую собі заміну. Театр – це складний колектив. Це такий корабель у морі, держава в державі. Керувати ним непросто. А поєднувати творчу та адміністративну роботу ще важче. Тому потрібна людина, яка хоч трішки на цьому розуміється. Тому я тихенько цю людину готую. Бо не можна керувати усе життя. Приходять молоді люди, вони по іншому мислять, у них є більше енергії, більше ідей. Ми вже, знаєте, зробили певну роботу і вже на цих лаврах спочиваємо. Зараз театр – це добре відлаштований механізм. Я відсутній буваю по два тижні, а театр працює. Але не може керівник налаштовуватися на те, що він вічно керуватиме. Прийде час, коли це місце потрібно буде комусь віддати. Треба віддати це місце легко, з чистою совістю, щоб тебе з посади не викорчовували, а ти не тримався, як коріння.

Часом керівники кажуть: «Боже, це така складна робота. Це така відповідальність, ненормований робочий день. Я так мучуся на цій роботі». Чого ти мучишся? Напиши заяву та йди геть. Я мучуся, але ці муки – солодкі для мене. Я люблю свою роботу. Мені не все вдається, але я продовжуватиму її робити доти, доки відчуватиму в собі сили. Це як у спорті - треба відчути той момент, коли вже вище не стрибнеш. Якщо ще можеш щось зробити – то керуй далі. Коли ж відчуваєш, що це все, ти вичерпав свій ресурс – фізичний, людський…

От я переніс складну операцію на серці: у мене розпанахали груди болгаркою, розкрили, серце дістали, поклали збоку, з ноги вирізали вену, вшили туди, поклали на місце, зашили. І через три дні я ходив. Можна було йти на пенсію після цього, на заслужений відпочинок? Можна. І берегти себе, спокійно, не нервуватися. Я ж продовжую жити звичним життям. Скільки Бог відміряв – стільки й буде. Не можна лежати на ліжку і чекати поки Вона прийде з тою косою і тебе забере. Забере всіх.

Робили операцію мені в Польщі. Бо там дешевше. Чесно. Тут мені назвали таку суму, на яку я був не згоден. І якісніше, як на мене. Там при гострому інфаркті людину привозять і роблять операцію, і оцей м’яз серцевий відновлює свою функцію і знову починає працювати. А в нас після інфаркту лежать місяць у ліжку. Цих людей не рухають, Боже борони, бо треба якомога більше грошей з його родичів здерти. Найдорожчі уколи і тому подібне.

В моїй біографії було всього: доброго і злого. Все траплялося на моєму життєвому шляху. Ні про що не шкодую. Якби мені сказали, чи я хотів би щось змінити – ні. Напевно, ні. Людині дано один раз прожити. Я, Богу дякувати, нікого не покалічив у цьому житті, не зробив нікому, на мій погляд, якихось глибоких ран, не вбив. Таких основних гріхів, основних заповідей… Хоча заповіді порушив. І продовжую порушувати. Нема безгрішних людей.

В театрі існує надзвичайно велика конкуренція серед жінок. Вони всі рвуться до роботи, хочуть грати. Їх багато в театрі, і вони всі одна поперед одної. Серед чоловіків конкуренції немає. Чоловіків-акторів менше в театрі, чоловіки менше йдуть у театральний. Чому? Зарплата – низька.  Актриси – вони б’ються за роль. Вони ходять просять, пишуть заявки, кого вони хочуть зіграти. А склад чоловіків у нас збалансований. Є в мене актор, якого я називаю талановитий баламут. От Бог йому дав талант, органіку, але він лінивий просто до неможливості. Поряд з ним є актор, який грає ту ж роль – менш талановитий, це видно. Але він настирливо – з ранку до ночі працює. Він приходить на репетицію, а я вже бачу, що вдома він не спав, він приходить з новими ідеями, приходить заряджений. Таких акторів я стимулюю. Я навіть студентам своїм кажу: «Для мене хороший студент – не той, що вміє, а той, який хоче зробити». Таких я стимулюю. Фінансово стимулюю, іноді доброго слова достатньо перед колективом сказати. Актори  - це діти, оце похвалиш його, скажеш: ви вчора прекрасно зіграли роль, а ви погано. І він вже тішиться, що добре зіграв, а хтось інший погано.

Не всі стануть Ступками, царство йому небесне, – такими геніальним акторами. Хоча таких, як Ступка, в кожному обласному центрі багато. Йому поталанило. Він опинився у тому місті, в той час. Ступка став Ступкою у Києві, а працював би він у Львові… У мене в театрі працює Георгій Морозюк – народний артист України, який знявся у 37-ми фільмах і зіграв головну роль не в одному фільмі. Фільм «Голод 33-го» - Георгій у головній ролі.  Просто відомий актор, надзвичайно. Але поїдьте у Луцьк, хто його там знає? Ну не дуже. Опинився не в той час. Але повірте, Морозюк – не менш талановитий, не менш заслужений, ніж Ступка Богдан. В кожному обласному центрі є актор такого рівня. В будь-якому театрі.

І в Хмельницькому є такий талановитий актор – хоча там театр – повна розруха. Там нема що дивитися. Біда чорна, страшна. Найцікавіше, що на фестивалі Хмельницький театр привіз п’єсу «Дуель». Показали на малій сцені. В художній самодіяльності роблять краще, повірте моєму досвіду. Але роблять величезну помилку театральні критики, які їм дають ще й приз за те, що вони приїхали. А вам дамо дипломчик за щось, вам за щось – аби не образити. Я кажу: «Не робіть цього. Ви робите ведмежу послугу. Ви замість того, щоб розібрати виставу, сказати, що це не можна показувати людям, не можна продавати, ви їм даєте диплом за акторський ансамбль». Вони приїдуть у Хмельницький і скажуть – «Так ми ж генії». А це дивитися просто неможливо.

На провал має право кожен художник. Я своїм акторам завжди так кажу. От йде обговорення якоїсь вистави. І хтось з акторів чи художньої ради і каже: «Робота артистки Ніколаєвої – це просто вершина творчої майстерності. Кажу – не кажіть ніколи, що це вершина. Бо якщо це вершина – то шлях далі – тільки вниз. Ну не буде ж вона літати над тою горою. Крил нема! Кажіть краще, що до вершини ще зовсім трошки лишилося, кажіть, що це добре, гарно, але лишайте місце ще для тих кроків вгору.

Не можна виміряти штангенциркулем нашу роботу. Нашу роботу можна критикувати. Хороший театральний критик з будь якої вистави зробить або конфетку або… протилежне, бо він володіє професією, він може написати що актор ну просто геніально виконав роль, а може розкласти по поличках так  і сказати що він так погано зробив. От слюсар який стоїть за станком і точить деталь. Чи він бухий чи не бухий, а йому написано 39 і 8 мм деталь має мати. Він точить 39,8.  Молодець, бо точить правильно. А в театрі мікрометром не виміряєш.

Якість - це як ковбаса. Хороша ковбаса - її купляють. Так і в театрі.  Пішли - добре, хороший продукт  - піду ще раз. Поганий продукт -  один раз пішов, ну подарував, прийшов другий раз - знов погано. Прийшов на третю виставу - вона ще гірша. На четверту можна не йти. Тому один раз спіткнутися можна, два можна, три - це вже закономірність і тут вже треба різати, тут вже хірурги потрібні.

Я не знаю що таке ідеальний керівник. Хороший керівник - це той який не думає що йому завтра на 8 годину чи на 9 треба йти на роботу.  А керівник,  який на роботі проводить більшість часу і не просто сидить в кріслі або вештається коридорами. А який віддає себе сповна тій професії, тій організації, якою він керує. Той і є керівником хорошим. Він може робити помилки. Але якщо йому болить дбати про свій колектив, а не думати про себе особисто… і не думати яка година – «пів на шосту, о, мені лишилося 30 хвилин робочого часу», той керівник, який не дивиться на годинник - це вже хороший керівник.

Для мене мама була взірцем, бо мама чесно робила, вона як пішла вчителювати в цю школу так з тої школи, пропрацювавши 47 років, і пішла... Як маму хоронили, то три села - це практично всі її учні. Це було щось таке, що важко передати. Я хоронив маму але був гордий, що моя мама заслужила такої поваги цих людей. Мій тато казав мені: «Сину, якщо тобі  Бог щось дає - ніколи не затискай того кулака. Все що тобі дав Бог - не бери все собі. Візьми собі одним пальчиком, візьми двома, трьома ще дозволяю. Три - це вже більше половини, а більше половини вже погано».

Якось я спалив весь врожай кукурудзи. Мені було 7 років, я йшов у другий клас, прийшов зі школи. В нас кукурудзу збирають, а бадилля кукурудзи в’яжуть, складають на таку палю зі смереки, закопують палю в землю. І так воно стоїть усю зиму. Знизу снопики витягують, верхні осідають. І так та кукурудза була – весь урожай, яким годують зимою корову. Я все це спалив. Прийшов до бабусі і кажу: «Бабусю, дайте сірники». А вона питає нащо. Я був хлопець правдивий, мама вчила правду казати, тож я кажу: «Бабо, хочу підпалити кукурудзу».  А далі слухайте сюди. Моя баба була розумні жінка, царство їй небесне, але вона в той момент не подумала. Вона каже: «Ой, сину, воно не буде горіти…» Ой горіло-о-о… Згоріло все. Згорів сусідський хлів, згоріли кури сусідові, ще й свиню трохи підсмажило, то мусили її дорізати. Я два дні вдома не ночував. Думав, що мене вб’ють. Батько був майстром і дуже добре займався лозоплетінням. Він плів з лози усе: колиски, крісла-качалки, підвазонники. Ну що тільки не плів. Мене теж навчив. Так-от, лоза була в хаті в кожному кутку. А вона, щоб добре плелася, її намочують і тримають у вологій мішковині. І я знав, що це буде в мене по дупі гуляти цей прутик. Я ночував у скирті соломи, і мені сусідський хлопець носив туди їсти. Мене шукало все село. Коли почув, що мама сказала, що бити не буду – здався.

Я вже тоді проявляв перші акторські здібності. Робив багато всяких пакостей у дитинстві. І дріжджі кидав у туалет. А ви знаєте, що трапляється, коли кинути у сільський туалет пачку дріжджів? Ой-ой-ой.   І тому цей прутик гуляв. Я пристосувався. Я знайшов ватні старі штани, вирізав з них такі дві підкладки. Як приходив зі школи і знав, що мені перепаде – брав ці ватні штучки, брав газету, це мені вже  старші хлопці сказали, що газета гасить удари. Але по газеті чути, коли ляскає, тому я газету клав до голої дупи, тоді ці дві підкладки з вати, а тоді вже штани. І – тоді батькові на коліно, він лупить, а я кричу! Плачу! (сміється – авт.) А насправді не боляче зовсім.

У нас прийнято називати батьків на «ви». Після того, як я спалив кукурудзу, батько мені сказав: «Сину, давай домовимося таким чином. Ти називати на «Ви» мене більше не будеш. Бо називаєш мене на «Ви», а вчинки в житті робиш на «ти». Давай навпаки. Дозволяю називати мене на «ти», але вчинки у своєму житті ти будеш робити на «Ви». Я запам’ятав ці слова ,пригадую їх дуже часто. І синам, одному й другому, їх уже заповів. Дочці то не треба, вона в мене і без моїх настанов якось так себе настановила. Я навіть з неї беру приклад. Вона вже мене перечитала, наздогнала в чому тільки могла. Молодчина, хай їй Бог дає здоров’я.

Донощиків у театрі немає. Є такі, котрі хотіли ними бути. Якщо керівник дозволить «доносити», він довго не покерує. Навколо нього сплетуть такі хитросплетіння, що він не зможе керувати таким колективом. Я цього не виношу. Я намагаюся з’ясовувати усе зразу. По-перше, я заборонив мені усно щось «доносити». «Доноси» в театрі є – це доповідна записка. «Доводжу до Вашого відома, що такий-то такий-то на роботу запізнився/не з’явився/не виконав вчасно того-то». Бо приходять і починається: «А ви знаєте, от вчора…» Я кажу, «Так. Будь тут» (зупиняє жестом – авт.) Кличу того, на кого скаржиться. «На тебе донос. Тільки що цей чоловік сказав…» «Я такого не говорив!!! Ви що!» (сміх у залі – авт..) «А чого ти тоді приходив?» - питаю. Є люди, які хочуть використати керівника у своїх власних цілях.

У нас в колективі за цих 15 років, що я керую, жодної скарги у вищестоящі органи (управління культури, адміністрацію) не було. Непорозуміння були, як і в кожній сімї, не без цього. Але то дрібниці. В театрах часто виникають так звані угрупування. Групка одного, другого, третього,  і вони між собою ворогують навіть. Ці навколо директора згуртовуються,  інші – навколо режисера, треті – навколо балетмейстера. В нашому колективі, не хочу сказати, що все ідеально, але таких «бандитських» угрупувань немає. Вони якимось чином зникли. Зникли, знаєте чому? Бо є чітко поставлена мета і немає коли займатися дурницями.

В театрі до мене біжать звідусіль. «А якою фарбою будемо фарбувати?» Я кажу: «Ну вже можна без мене вирішити, яку фарбу вибрати?» «Ну у вас є смак, підкажіть. А якщо ми пофарбуємо, а вам не сподобається?». Це я привчив. Це моя помилка. Тобто  я дуже часто критикував їх. Зроблять щось неякісно - я кажу, що це неправильно. Треба робити, як вдома, а не як на роботі. Звикли: «А як буде – так буде». А я не звик так робити. Я можу бути лінивим, можу не робити нічого, можу іноді собі це дозволити. Іноді буває депресія, іноді – лінощі. Іноді треба полежати день у ліжку, бо просто не йде робота. І в цьому потрібно зізнаватися. Але якщо ти робиш, то роби це! І я коли починаю працювати, тоді вже мене спинити важко. Тоді я вже працюю на 100 відсотків, наскільки мені Бог таланту дав, розуму та знань. Але я не можу робити халтурно. Це може бути недосконало, але це буде зроблено якісно. А багато людей поряд до такого не звикли. І вони знають, що я їх буду критикувати за це, і приходять, і питають: «А тут яким цвяхом забити: жовтеньким чи біленьким?» І я тепер не маю спокою. Кожної хвилини мене смикають: то туди, то туди. «А розетку ставити на такій відстані чи на такій?» Я не привчив керівників середньої ланки приймати самостійні рішення і відповідати за них. Починаю зараз привчати їх до цього. «От якою фарбою пофарбуєте, такою й буде, а потім поговоримо, чому такою» (сміх у залі – авт..) «Поговоримо тоді, як будемо перефарбовувати», - підтримує сміх Володимир Петрів.

Довідка ЧЕТВЕРТОЇ ВЛАДИ:

«Smart Meetings — освітньо-просвітницький проект громадської організації «Smart People» спільно з ВГО «Українська Асоціація Маркетингу», в рамках якого відбуваються зустрічі активної рівненської молоді з відомими жителями міста, області та країни».

директор театру

 Володимир Петрів: «Часом керівники кажуть: «Боже, це така складна робота. Це така відповідальність, ненормований робочий день. Я так мучуся на цій роботі». Чого ти мучишся? Напиши заяву та йди геть».