«Я щиро бажаю ніколи, навіть у снах, не бачити жахливих реалій війни»

Цей день ветеран ОВС проніс крізь роки, і сьогодні в День перемоги над нацизмом ділиться з нами жахаючим спогадом великої трагедії.

Німецькі війська тоді наступали швидко, за кілька днів почалися перші бомбардування. Невдовзі в селі вже господарювали німці. Окупаційна влада зберегла роботу місцевого колгоспу, але відразу почали вивозити молодь на роботу до Німеччини. Іван тричі потрапляв у групи, які готували на вивезення, але його доля склалася інакше.У серпні 1943 року в село вступили радянські війська. Вісімнадцятирічного Івана призвали в армію та направили в Горький, де він проходить прискорений курс військової підготовки. Там готували командирів підрозділів зв’язку та розвідки. Пізніше його направили у Підмосков’я, де були частини Особливої Московської армії протиповітряної оборони. Там Іван служить старшиною роти. Вісім років на війні, в Москві, Мінську, Польщі, Німеччині…
Переможний травень у 1945 році Іван зустрічав під Берліном. Та справжнє мирне життя Іван Гончаренко відчув лише у 1950 році. Тоді, на танцях у Мінську, він зустрічає її – Галю. І все своє життя, незважаючи на розлуку, труднощі та небезпеку, проживуть разом. Він ніжно називатиме її «мамка». Вона ж народить йому двох чудових дітей. Буде поруч і в горі і
в радості. Любов до неї Гончаренко пронесе крізь життя.

Сьогодні Іван Іванович виховує правнуків. Він рідко буває самотнім, у нього четверо внуків та одна красуня-правнучка. Він із сумом визнає, що майже не залишилося у живих тих, з ким він розділив трагічну сторінку своєї історії. І, дивлячись на свою маленьку правнучку, щиро бажає
ніколи, навіть у снах, не бачити жахливих реалій війни.