Три роки тому у нашій сім’ї трапилося горе – помер мій тато і мама залишилася жити сама. Так як ми з сім’єю живемо за кордоном, то звісно не могли бути завжди поруч із мамою. Ми намагалися підтримувати її віддалено так би мовити, часто дзвонили, приїжджали в гості, коли могли. Але все одно я відчував, що вона з кожним днем стає все слабшою, наче втрачає сенс свого життя. Вона рідше виходила на вулицю, вже не гуляла так довго, як раніше. Ми самі з Рівного і я не думав тоді ще про будинок престарілих у Рівному, точніше я не думав, що є дуже хороші варіанти. Я міг чути тільки про державні будинки для людей похилого віку, але я б ніколи не віддав туди маму… Ну бо я їм не довіряю, от і все.

Отже. Перші кілька місяців після смерті тата мама трималася, хоч їй і було дуже важко. Вона намагалася відволікатися хатніми справами, читала якісь книги, навіть пекла пиріжки для сусідів, коли ті просили, а вони раніше частіше просили. Там діти просто дуже люблять мою маму, але це не замінить все одного таткової любові. І от поступово в її очах згасла та іскра, яка завжди там була, коли був тато живий. Потім вона почала скаржитися на біль у спині, а потім і на безсоння. Її втома стала постійною, а раніше вона була такою енергійною – їй не сиділося на місці. Їй ніколи не потрібно було щось типу догляду за пристарілими, вона була фізично молодша за свій вік завжди. Але ось все і почало сипатися. Згодом з'явилися проблеми з серцем. Лікарі говорили про аритмію, виписували ліки, але мама казала, що вони їй не допомагають. Я бачив як вона все більше виснажується, як стає все менш активною, як втрачає апетит, бо по відео навіть видно як вона худне. А це ще більше турбувало мене. Я не міг залишитися осторонь, хотів неодноразово забрати її до нас у Німеччину щоб вона була під наглядом лікарів, щоб ми могли бути поруч і допомагати їй. Але мама вперто відмовлялася. Вона говорила, що не хоче залишати рідну домівку, місце де вони з татом провели все життя. Вона боялася переїзду, боялася змін. Я їй навіть тоді будинок престарілих у Рівненській області не міг, бо не знав! Нажаль і не знав, що в нас є чудовий приватний будинок престарілих «Благодать» https://pansionat-blagodat.com.ua/budinok-prestarilih-rivne/ про який я розкажу також. Але усе по порядку. З кожним тижнем, та навіть з кожним днем її стан погіршувався. Почалися часті головні болі, мама іноді навіть не могла піднятися з ліжка, типу казала що погано себе почуває, але чому саме – не може сказати. Лікарі припускали, що це може бути пов'язано з підвищеним тиском і знову виписували нові ліки. Але ситуація не змінювалася. Мама все більше часу проводила вдома, майже перестала виходити на вулицю. Її ноги слабшали, і їй стало важко підніматися по сходах. Її голос по телефону ставав дедалі тихішим, і в ньому з'явилася якась невимовна втома. А я відчував безсилля. Мені хотілося допомогти їй, але вона відмовлялася від усіх моїх пропозицій. Вона не хотіла залишати свій дім, не хотіла залишати спогади про тата. І хоча я розумів її, серце розривалося від того, що я не міг бути поруч, коли вона цього найбільше потребувала. Я навіть про пансіонати для престарілих натякнув, але вона все відмітала.

Настає Новий Рік. Ми приїхали сім’єю до мами у Рівне. Я її кожного разу не впізнавав, вона почала так старішати, просто на очах… Її обличчя було блідим, а зморшок стало ще більше і тут навіть придивлятися не треба було. Вона намагалася триматися, намагалася усміхатися, але видно було, що вона вже не та. Її руки тремтіли, а погляд був втомлений і сумний. Вона намагалася приховати свої проблеми, не хотіла, щоб ми хвилювалися, але я бачив, що їй важко. Раніше ми не були з нею такі близькі, але настав час, коли треба такими стати. Поки не пізно… Ми намагалися принести їй радість, діти гралися біля неї, розповідали свої історії, а мама слухала час від часу усміхаючись. Але навіть її усмішка була слабкою, наче натягнутою. Вона уникала розмов про своє здоров'я, але я відчував що стан тільки погіршується. Її руки стали тонкими, а рухи – повільними та невпевненими. Про будинок для престарілих тоді хотілося думати в останню чергу… Хоча пошукати пансіонат для престарілих у Рівному у мене була вже ідея…

У святковий вечір ми намагалися зробити все, щоб мамі було тепло і затишно. Вона сиділа в кріслі, загорнувшись у плед, і дивилася на ялинку, яку вони з дітьми прикрасили разом. Я бачив, як в її очах з’являлися сльози, коли вона згадувала про минулі Нові Роки, коли ми всі були разом, і тато був поруч. Вона не говорила про це, але я знав що їй важко. Вона намагалася триматися заради нас, заради дітей але її сили поступово залишали її. Я вирішив, що треба щось думати, може не приватний дім престарілих, а щось типу санаторію, але ні… Не знав я тоді, хоча відповідь була на поверхні…

Повернувшись до Німеччини після свят, ми намагалися підтримувати зв'язок ще частіше, дзвонили щодня, але через кілька днів я отримав не самий радісний дзвінок від мами. Її голос був слабким, і вона повідомила, що знаходиться в лікарні. Сказала що в неї стався інфаркт, але нібито не сильний, і лікарі запевнили, що все буде гаразд, можливо тільки тимчасово треба буде знайти догляд за пристарілими у Рівному. Я відчував, як у мене земля пішла з-під ніг. Я хотів негайно повернутися до неї, але мама наполягала, що цього не потрібно, що все під контролем. Вона намагалася мене заспокоїти, але я чув страх у її голосі, і це розбивало моє серце. Я дзвонив лікарям, намагався дізнатися більше про її стан, але вони повторювали, що все стабільно, що мама отримує необхідне лікування. Грошей висилав я достатньо, тож я розумів, що має вистачити, але все одно, раптом треба ще… Я знав що це не так просто. Мама завжди була сильною, але зараз її сили підводили її. Я говорив з нею щодня, намагався підбадьорити, але її голос був все слабшим. Вона казала, що все добре, що вона швидко одужає і все таке. Вона була сама у лікарняній палаті, далеко від рідного дому, і мені було боляче усвідомлювати, що я не можу бути поруч, щоб підтримати її в цей важкий момент. Тоді я все ж вирішив пошукати будинки престарілих – у Волинській області, Київській, Львівській, Житомирській, Вінницькій, Тернопільській… Але це все не те. Кожен із цих закладів мав свої недоліки. Деякі з них виглядали надто офіційно, надто холодно і бездушно. В інших не було належних умов або ж персонал здавався байдужим. Я шукав місце, де мама могла б почуватися комфортно, як удома, але такого не знаходив. У деяких закладах були великі будівлі, які нагадували лікарні із довгими коридорами і безкінечними дверима і це все виглядало так пригнічено… Інші приватні будинки престарілих були розташовані надто далеко від міста, на віддалених територіях і я розумів, що мама відчує себе ще більше ізольованою, якби потрапила туди. Я бачив, що в таких місцях вона просто загубиться, що ці безликі стіни ще більше заберуть у неї бажання жити.

Я був на кількох онлайн зустрічах із керівництвом цих закладів, і часто розмова зводилася лише до грошей та формальностей. Жодного разу я не відчув справжнього людського тепла, жодного разу не побачив того підходу, який би мені дав зрозуміти, що тут справді піклуються про людей. Було враження, що для багатьох це просто бізнес, просто ще один спосіб заробити. І це так, бо ціни на будинок престарілих у кожного були вищі за попередній. Ті, з ким я спілкувався навіть по телефону вже здавалися відстороненими. Я хотів для мами місце, де вона б відчувала, що про неї піклуються, де вона могла б знайти нових друзів, де б її оточували люди, які з повагою ставляться до старості.

Були й інші проблеми. В деяких будинках для людей похилого віку було надто багато людей на одного доглядача. Я розумів, що мама просто не отримає належної уваги, її потреби можуть загубитися серед десятків інших людей. Вона завжди була такою особливою, завжди мала свої маленькі звички та бажання і я хотів щоб вони були враховані. Мені не хотілося, щоб вона перетворилася на ще одну «пацієнтку», одну з багатьох. Я шукав місце де її розуміли б як особистість, де її життя продовжувалося б, а не зупинилося. І чим більше я переглядав варіанти, тим більше розумів що жоден із цих закладів не підходить для мами. Їй завжди було важливо відчувати зв'язок із близькими, із людьми яких вона знає. Вона любила своє місто, своїх сусідів, свій дім. І я мабуть не одразу усвідомив що треба було шукати можливості ближче до її рідного дому, знайти пансіонат для престарілих у Рівному, хоча я думав у нас тим паче я не знайду нічого підходящого. Я був так занурений у пошук ідеальних умов для мами десь в іншому місті, що забув про головне – її комфорт і почуття безпеки в знайомому середовищі, у місті, де вона провела все своє життя. Я думав про те, як мама любила гуляти у дворі біля нашого дому, як знала кожного сусіда на ім'я, як їй було важливо відчувати зв'язок зі своїм рідним місцем. Так, будинок престарілих у Рівному був би кращим варіантом, адже тоді мама залишалася б близько до тих місць, які були їй дорогі і могла б частіше бачити знайомі обличчя. Але чомусь мені це одразу не спало на думку. Можливо тому що я боявся побачити що й у своєму рідному місті вона не отримає належної підтримки, і це б тільки посилило мої переживання.

Але коли я почав шукати дім престарілих саме в Рівному, то дякувати Богу я одразу знайшов приватний будинок престарілих «Благодать». Про нього я і хотів розказати. Цей пансіонат для престарілих у Рівному відразу привернув мою увагу своєю атмосферою навіть по фото. Я все ж вирішив дізнатися більше і домовився про зустріч із керівником закладу. Мені це підходило, адже я був в Україні по справах і міг заїхати у пансіонат, він знаходиться у Рівному на вулиці Володимира Стельмаха 28a. Це було справжнє тепло і щирість у ставленні до мешканців! Персонал виглядав уважним і доброзичливим, усі посміхалися і привітно віталися. Мені дали змогу поспілкуватися з мешканцями і вони всі виглядали задоволеними. Люди сиділи на лавочках, грали в шахи, читали книги. Всі вони були частиною маленької сім’ї, де кожен мав своє місце і відчував себе потрібним. Я відразу відчув що це місце дійсно підходить для мами. Тут панувала атмосфера турботи та взаємної поваги. Я бачив, як персонал лагідно і терпляче допомагав мешканцям, розмовляв із ними і як кожен мав можливість проводити час так, як йому подобається. Це не було схоже на лікарню чи холодну установу, тим паче не схоже на якийсь державний будинок престарілих. Це було справжнім домом для тих, хто потребував підтримки. І я повернувшись додому, я розказав дружині, а потім почав розмовляти уже з мамою про цей пансіонат. Це було непросто, бо вона завжди наполягала на тому, що не хоче залишати свій дім. Я розумів її, але знав, що їй потрібна допомога, яку вона вже не може отримати самостійно. Я намагався пояснити що в «Благодаті» вона не буде сама, що там про неї дбатимуть, що їй там буде добре. До речі, ось їхній сайт, я їй його показував, фотки скидував – https://pansionat-blagodat.com.ua/budinok-prestarilih-rivne/ І після багатьох розмов, сліз і переконань мама зрештою погодилася хоча б поїхати подивитися на цей пансіонат. Ми поїхали разом, і побачивши ці умови своїми очима вона трохи пом'якшилася. Мама розговорилася з однією з жіночок, яка там жила і вони швидко знайшли спільну мову. Вона розказала, що це не перший її будинок престарілих, самий кращий. Мама бачила, що люди там дійсно щасливі!

Через кілька днів мама прийняла рішення спробувати пожити там. Спочатку вона дуже хвилювалася, але вже через кілька тижнів я помітив, як вона змінюється. Її очі знову почали сяяти, на обличчі з'явилася справжня усмішка. Її стан почав поступово поліпшуватися з тих пір як вона переїхала у цей дім для престарілих. Вона знову набрала трошки вагу, стала активнішою, її голос по телефону став сильнішим і життєрадіснішим. Я розумів, що рішення саме про цей пансіонат для престарілих у Рівному було найкращим. Вона знову почала жити, а не просто існувати, і це було для мене найбільшим полегшенням. Я бачив, як вона повертає собі радість, як її життя знову наповнюється змістом. Це було місце, де вона може бути собою, де її цінують, де вона відчуває себе потрібною та захищеною. І з лікарями можна спілкуватись за цим номером: (098) 859-68-72, тут усе розкажуть і на все відповідять. От так, сподіваюсь було корисно!