І хоча моя розповідь піде про влаштування до пансіонату для літніх людей мого діда, але відразу ж скажу дід у мене дужее крутий. Він прожив все своє життя у маленькому селі в Рівненській області, і від нього, здається, час не вимагав якихось особливих змін. Завжди той самий розклад: вставати на світанку, годувати курей, дрова рубати, влітку город сапати. І йому все це подобається, серйозно, він сам наче частина цього всього ритму. А що ще треба в старості? Але останнім часом справи пішли не дуже добре.

Дід почав погіршуватися в здоров'ї. Він завжди був таким сильним та витривалим: уявіть, людині під 83, а він усе ще тягає мішки з картоплею, як молодий! Але здоров'я не питає дозволу, коли вирішує підкласти тобі свиню. З часом у нього почали з'являтися проблеми з пам'яттю. Спочатку це були дрібниці – забути, де поклав окуляри, або переплутати дні тижня. Але потім це стало серйозніше: забував, чи приймав ліки, міг забути, що вже обідав, і намагався готувати знову. Це вже стало небезпечно. Тоді ми вперше задумались про пансіонат для літніх, але швидко відкинули цю ідею.

Та й мені було важко з цим змиритися. Дід завжди був для мене прикладом: людина, яка стільки пройшла, потім самостійно будувала свою хату, яка знає все про землю, яка вміє розповісти сотню історій зимовими вечорами, коли ми приїжджали до нього в гості. Але все це якось почало кудись зникати. Я вже не кажу про його фізичний стан. Коліна болять, серце підводить – і всі ці моменти, коли він не міг піднятися з ліжка, або коли я знаходив його на городі, де він сидів, бо просто не мав сил встати... Це не те, що ти хочеш бачити, коли думаєш про свою рідну людину.

І тут почалася моя дилема. Я живу в Рівному, працюю по 8-12 годин на день. У мене, чесно кажучи, мало часу навіть для себе, а тут ще дід, якому реально потрібна допомога. Я намагався їздити до нього кожних вихідних, купував йому ліки, привозив продукти. Але відстань, як виявилося, це не просто кілометри, це ще й про те, що ти не можеш бути поряд тоді, коли треба найбільше. А дід почав потребувати нагляду постійно. Я спробував якось натякнути йому, що хочу його перевезти до пансіонату в Рівне, але він навіть чути не хотів. Запитував, а господарство? Я казав, що на сусідів можна, ми з ними сто років дружимо. Але це була марна справа.

Пробував домовитися з сусідами, щоб приглядали за ним. Але у всіх свої турботи, а дід – не маленький хлопчик, щоб просто так за ним хтось хотів дивитися день і ніч. До того ж, він не завжди розуміє, що йому потрібна допомога, і ще має той характер – сам усе зроблю, не лізьте! І як пояснити людині, що вже час, щоб хтось йому допомагав? І що навіть треба подумати про будинок для людей похилого віку.

Але остаточно я зрозумів, що треба щось міняти, коли одного разу приїхав і побачив, що дід не встає з ліжка вже два дні. Просто лежав, бо не мав сил. Йому було соромно, що він став таким слабким, а мені було боляче, бо я розумів, що так далі не можна. Поки він лежав там сам, я думав про те, що ж буде, якщо щось трапиться, коли мене не буде поруч? Або якщо я приїду запізно? Ці думки просто не давали спокою.

Так я почав думати про варіант із пансіонатом для літніх людей. Знаєте, з одного боку, в нас, здається, є якась табу на такі речі. Мовляв, як це так, віддати діда в будинок престарілих? Що люди скажуть? Але правда в тому, що це не про чужих людей і не про їхні думки. Це про безпеку і нормальне життя для моєї рідної людини. Бо там вона матиме нагляд лікарів, там завжди буде хтось поруч, хто зможе допомогти. А я, замість того, щоб постійно переживати і гризти себе, зможу приїжджати до нього і проводити з ним час так, як ми завжди любили – просто сидіти разом, говорити, слухати його історії.

Це було непросте рішення. Чесно, я мучився цілими ночами, думаючи, чи правильно я роблю. Але кожен раз, коли я приїжджав і бачив, як йому важко самому, розумів, що це, мабуть, єдиний шлях. І врешті, тут не про гордість чи страх, що подумають інші. Тут про те, щоб моєму дідові було добре. І якщо пансіонат для літніх людей – це промінь життя, де він буде в безпеці і під наглядом, то хай так і буде.

Коли я знов сказав дідові про будинок для людей похилого віку, він спочатку сперечався, потім прикинувши своє положення справ відреагував з недовірою. Він підозріло зміряв мене поглядом і спитав, чи не збираюся я його позбутися. Сміявся, але в очах було щось таке, ніби десь всередині він все ж боявся, що його залишать. Я пояснив, що це для його безпеки, що я просто хочу, щоб він був під наглядом, а не один серед чотирьох стін. Він слухав мене мовчки, а потім раптом сказав: «Знаєш, якщо вже йти в богодєльню, то я б хотів повернутися туди, де все почалося. У Львівську область. Там ми з бабою познайомилися».

Я не чекав такого повороту. Львівська область? Це ж зовсім інша сторона, та ще й регіон, де він з бабусею вперше зустрілися, це таке віддалене місце, що я навіть не був певен, чи є там щось схоже на пансіонат для літніх. Я сам там ніколи не був, хоча багато чув і від нього, і від моєї вже покійної бабусі історії їх знайомства і кохання. Але якщо це було його бажання, то я мав його виконати. І от я почав шукати пансіонат для літніх людей у Львівській області, щоб хоч якось відповідало його мріям.

Знайшов будинок для людей похилого віку, який знаходився в мальовничому місці, зовсім поруч із тими краями, де дід з бабусею колись гуляли, де вони почали своє спільне життя. Розповів дідові про це місце, і він, здається, навіть трохи посміхнувся. Це був складний момент – зібрати його речі, попрощатися з хатою, де він провів усе своє життя. Але я не буду на це відволікатись. Я намагався триматися, показувати йому, що все буде добре, що це не кінець, а новий початок.

Перші дні в пансіонаті для літніх людей у Львівській області були більш-менш нормальні. Дід здавався задоволеним, що знаходиться в знайомих місцях. Він навіть встиг розповісти всім, що колись тут зустрів свою кохану, і всі навколо слухали його з цікавістю. Але це тривало недовго. Минуло два тижні, і щось пішло не так. Я приїхав до нього і побачив, що він виглядає зовсім інакше. В його очах була якась порожнеча, ніби він не тут, ніби він знову десь у тих минулих роках, коли все було добре.

Він сказав, що більше не може тут залишатися. "Це не те місце, яке я пам'ятаю," – сказав він. Його бажання повернутися до тих місць, де колись був щасливим, зіткнулося з реальністю, і ця реальність виявилася не такою, як він уявляв. Він не міг знайти себе в цьому новому для нього середовищі, і кожен день здавався йому випробуванням. Всі ці нові люди, новий розклад, нові стіни – це не було його домом, і він цього не приймав.

Довелося його забрати. Я зрозумів, що не можу залишити його в пансіонаті для літніх, де він не почувається добре. Це було якесь непояснене полегшення для нас обох, коли ми знову сіли в машину і поїхали звідти.

Після повернення додому я продовжував шукати інші можливості. Я не міг залишити діда одного, і, знову ж таки, його стан тільки погіршувався. Одного дня мені порекомендували Здолбунівський будинок-інтернат для громадян похилого віку та інвалідів. Мовляв, там добрі умови, хороші працівники, які дійсно дбають про мешканців, і досить близько до Рівного, щоб я міг регулярно приїжджати. Я вирішив спробувати ще раз, хоч і серце щеміло від сумнівів.

Здолбунівський будинок-інтернат справді виглядав пристойно, працівники були привітні, а атмосфера досить затишна. Але було одне але: він входив в державні будинки для людей похилого віку. Коли ми приїхали, дід знову не був надто задоволений, але, здається, погодився, що краще буде спробувати. Я залишив його там, знову відчуваючи ту саму важкість на серці, як і минулого разу, але все ж намагався переконати себе, що це правильний вибір.

Перші дні він намагався адаптуватися, але вже через кілька днів почалися проблеми. Дід виглядав пригніченим і втомленим. Він не міг знайти спільну мову з іншими мешканцями, йому важко було прийняти нові умови життя. Він казав, що там дуже шумно, що не може нормально спати. Крім того, їжа йому не смакувала, а ще йому було важко миритися з тим, що треба жити за розкладом, який йому нав'язували. Державні будинки для людей похилого віку – вони такі…

Коли я приїхав до нього через тиждень, то побачив, що він виглядає гірше, ніж будь-коли. Він сидів у своїй кімнаті, дивився в підлогу і майже не реагував на мою появу. Це було боляче бачити. Він не нарікав, не жалівся, але я бачив, як йому важко. Він був схожий на птаха в клітці, який втратив волю і не знає, як жити далі.

Він попросив мене забрати його додому. Сказав, що не витримає там більше. "Це не для мене," – сказав він тихо, ніби боявся, що хтось почує. Я розумів, що далі тягнути не можна. Я не міг залишити його в такому стані. Він був занадто важливий для мене, щоб ризикувати його здоров'ям, і я не міг дивитися, як він згасає на очах. Того ж дня ми зібрали його речі і поїхали додому.

Після всіх цих невдалих спроб я вирішив, що треба знайти щось інше. І саме тоді я дізнався про реабілітаційний центр "Благодать" у Рівному. Це був приватний пансіонат для літніх людей, і, судячи з відгуків, він мав дуже гарну репутацію. Місце, де літні люди можуть відчувати себе комфортно, де їм допомагають і де до них ставляться з повагою. Я вирішив дати цьому шанс.

Коли ми приїхали до "Благодаті", мене вразило, як тепло нас зустріли. Відразу було видно, що персонал тут дійсно піклується про мешканців. Ніяких холодних поглядів чи формальних фраз. Усі були усміхнені, відкриті, і це вже налаштовувало на позитивний лад. Дід, звісно, знову був трохи скептично налаштований, але, здається, його вразила привітність персоналу і те, як все було організовано.

Перші дні в "Благодаті" пройшли набагато краще, ніж я очікував. Дід почав поступово вливатися в ритм життя пансіонату. У нього був свій розклад, але він не відчувався нав'язливим. Тут було все – і фізичні вправи, і прогулянки на свіжому повітрі, і різноманітні заходи, де мешканці могли спілкуватися між собою. Дід почав брати участь у цих заходах, і я помітив, що він навіть став трохи жвавішим.

Один із працівників цього будинку для людей похилого віку – молодий хлопець на ім'я Сергій – став для діда справжнім другом. Вони разом грали в шахи, і дід часто хвалився, що часто вигравав. Це було важливо, бо дід завжди любив ці ігри, і це допомагало йому тримати розум у тонусі. Крім того, Сергій допомагав дідові з фізичними вправами, робив легкий масаж, щоб полегшити біль у суглобах. Це було щось, що дід дуже цінував, бо він завжди відчував дискомфорт через свої коліна.

Окрім цього, в "Благодаті" часто організовували різні культурні заходи: запрошували місцевих музикантів, показували різні фільми, які дід пам'ятав ще зі своєї молодості і не тільки. Це все допомагало йому відчувати себе частиною спільноти, і, здається, він почав дійсно знаходити тут радість. Він познайомився з іншими мешканцями, і вони разом любили сидіти в альтанці у дворі та згадувати молодість, розповідати історії. Для мене було важливо бачити, що він не самотній, що в нього знову з'явилися друзі.

Медичний персонал https://pansionat-blagodat.com.ua/pansionat-dlya-litnih-lyudej-rivne/ пансіонату для літніх людей в Рівному також був на висоті. Дід регулярно проходив обстеження, лікарі стежили за його станом і підбирали необхідні ліки. Йому не треба було хвилюватися, чи не забув він прийняти якусь таблетку – усе було під контролем. Його здоров'я почало поступово поліпшуватися, і він став почуватися значно краще, ніж коли жив сам удома. Весь цей догляд, увага, підтримка–— усе це дало свої результати.

Одного дня, коли я приїхав до діда, він зустрів мене з посмішкою і сказав: "Знаєш, це місце стало моїм новим домом". Я не міг стримати емоцій. Це було те, що я хотів почути. Не тому, що я хотів віддалитися від нього, а тому, що бачив, як він змінився, як знову став тим дідом, якого я знав – жвавим, веселим, готовим до спілкування і життя. Він знайшов тут свій новий дім, і для мене це було найбільшим полегшенням.

"Благодать" стала місцем, де дід зміг знайти спокій і радість. Він знову почав жити, а не просто існувати. І я зрозумів, що всі ці пошуки, всі ці спроби і невдачі були не даремними. Вони привели нас сюди, в цей будинок для людей похилого віку, до місця, де мій дід зміг бути щасливим на старості років. І це є найважливішим.

Якщо вам потрібен професійний догляд за пристарілими, в Рівному є таке місце, ось їх контакти: https://pansionat-blagodat.com.ua/pansionat-dlya-litnih-lyudej-rivne/