Мене звати Ігор, і я колишній алкоголік. Хоча чи бувають колишні алкоголіки? Питання! Ну, я вже 4,5 роки не п’ю завдяки людям з центру лікування алкоголізму «Матері проти залежностей». Не скажу, що моє життя було казкою до того як я почав пити, але тоді я ще мав мрії, якісь цілі. Були плани як жити далі, були друзі, підтримка. Я не був ідеальним, але намагався робити все правильно. А потім усе пішло шкереберть. Спершу пляшка була просто способом відволіктися. Та раптом, навіть не помітив, як цей кайф (ось прямо як у наркоманів) перетворився на звичку, а потім на рутину. Замість того, щоб шукати, як вирішити свої проблеми і хоча б почитати відгуки про лікування від алкоголізму, я шукав дещо міцніше в магазині.

На початку я ще працював, як і всі інші. Відсидів зміну, отримав зарплату – чому б не потішити себе пивком? Спершу одне, потім друге, потім потягнуло на щось міцніше. З часом це стало своєрідним ритуалом. Я навіть почав шукати приводи: «п'ятниця ж – можна», «важкий день – треба розслабитися», «та шо там, у мене ж і так все не дуже – чому б не випити, може полегшає?». А потім, знаєте, я вже не чекав приводу. Просто пив.

Друзі спочатку сміялися, підтримували. «Ігор, ти що, знову вчора гуляв?» – та так, гуляв. На початку це здавалося таким звичайним. Зустрічі, спільні посиденьки, хтось принесе пива, хтось горілки і все здавалося веселим та безтурботним. Але з часом це змінилося. Спершу вони продовжували запрошувати мене, але я став ненадійним. То зірвуся і почну пити до нестями і щось нароблю, то просто не з'явлюся. А потім вони перестали питати. Перестали приходити. І я навіть не помітив, коли залишився сам. Пляшка – ось хто був моїм справжнім другом. Не критикує, не сварить, завжди поруч. І поступово я замінив нею всіх. І при тому я постійно собі говорив, коли хтось йшов на державне безкоштовне лікування алкоголізму: «Я і сам можу пройти лікування алкоголізму в домашніх умовах без будь-якої допомоги! Просто я не хочу!»

Я перестав дбати про своє здоров'я. Їв що потрапило під руку, якщо взагалі їв. Часто замість сніданку була чарка, замість обіду – пиво, а замість вечері – все, що знайду на дні холодильника. Це був звичайний мій раціон на вихідних або коли я був без роботи, а це траплялося часто. Організм здавався, але я не звертав уваги. Відсутність апетиту? Подумаєш, вип'ю ще – і все мине. Нерви не витримують? Так вип'ю, і всі проблеми здадуться дрібницями. Я часто дивився в дзеркало і бачив там людину, яку вже не впізнавав. Очі тьмяні, під очима мішки, шкіра сірого кольору. Але в той момент це було неважливо. Головне – щоб був алкоголь.

В якийсь момент я навіть збирався припинити. Пам'ятаю: прокинувся після чергового запою, дивлюся на себе і думаю: «Ігор, це ж не життя, це знищення самого себе». Але сили волі не вистачило. Кілька днів без випивки – і ти неначе інша людина: злий, похмурий, усе дратує. Голова розколюється, руки тремтять, не можеш знайти собі місця. І де вихід? Ну, почитаю про якісь краплі від алкоголізму відгуки в інтернеті, а потім що? Правильно, знов пити. Це замкнуте коло, яке тягне тебе все глибше і глибше.

Згодом почалися відчутні проблеми з роботами. Мене попереджали, давали другий шанс, навіть третій. Якісь колеги намагалися прикривати, хоча й бачили, що я вже не тягну. Але я був настільки заплутався у своєму колі алкоголю, що не міг зупинитися. І ось, одного чудового дня, мене просто вигнали. Це був важкий удар, але навіть він не зупинив мене, і не змусив мене шукати, де в Рівному лікують від алкоголізму.

Рідні теж відвернулися. Мати ще намагалася допомогти, щось казала, плакала. Я бачив, як вона втомилася від моїх обіцянок змінитися. Спочатку вона вірила, підтримувала, навіть коли я вже втрачав надію на себе самого. Але скільки можна тягти людину яка сама не хоче вилізти з багнюки? Брат відвернувся першим. Він просто сказав, що не хоче бачити як я себе гублю. Мати теж перестала приходити.

Одного разу, коли я вже лежав під під'їздом – без грошей, без дому, без надії – я зрозумів, що або я щось зміню, або мене просто не стане. В цей момент в голові пронеслося все життя: як я починав, ким я був і ким став. І знаєте, навіть у такому стані, коли ти в самому низу, знайти сили важко. Але я знайшов. Десь всередині себе, у тому, що залишилося від моєї особистості, я знайшов краплю волі.

Першим кроком, який я зробив, було рішення звернутися до державного наркодиспансера в Рівному. Чесно кажучи, я не знав, чого чекати. Але в той момент я був готовий на все, аби тільки спробувати вилізти з того болота, в яке сам себе загнав. Дорога туди була довгою і тяжкою не тільки фізично, а й морально. Поки я йшов, здавалося, що всі навколо дивляться на мене з презирством. Мовляв, ось іще один пропащий, іде пройти виведення із запою. Мені було соромно, але разом з тим я розумів, що іншого виходу немає.

Коли я прийшов у наркодиспансер, мене зустріла черга таких самих як я людей. Хтось мовчки сидів у кутку, хтось голосно розмовляв, а хтось просто байдуже дивився в стелю. Атмосфера була гнітюча – пахло ліками, тхнуло перегаром, потом і відчаєм. Це місце нагадувало в'язницю, де люди сидять не тому, що хочуть, а тому, що змушені. Усі ті обличчя, сповнені суму і безнадії, тільки ще більше переконували мене в тому, що я тут не з доброї волі. Я відчував себе наче в пастці, яку сам собі створив.

Перші дні там були справжнім випробуванням. Медсестри ставилися до нас так, ніби ми вже втратили всю людську гідність. Їм було байдуже, чи ти хочеш змінитися, чи ні. Вони просто робили свою роботу, і, здається, давно вже перестали бачити в нас людей. Лікування алкоголізму зводилося до того, щоб ізолювати нас і нагодувати медикаментами, від яких я почувався як овоч. Постійна слабкість, нудота, голова йшла обертом. Ніякої психологічної підтримки, ніяких розмов про те, чому ми тут і як можемо змінити своє життя. Тільки пігулки, крапельниці і чотири стіни.

Кожного ранку було одне і те ж: суворий голос медсестри будив нас, щоб видати чергову дозу ліків. Потім – черга на процедури, де нас кололи і капали, не пояснюючи нічого. Лікарі приходили рідко, лише формально перевіряючи стан кожного. Їхні очі були порожні, байдужі, ніби вони вже давно звикли до таких, як ми. Це все більше нагадувало автоматизований процес, де нас просто підтримували на плаву, без жодного бажання дійсно допомогти. Ніхто не запитував, чому ми п'ємо, ніхто не шукав причини нашої залежності. Нам просто давали ліки, які мали нас «полагодити».

Я сподівався, що зможу знайти якусь підтримку серед таких самих як я пацієнтів. Але більшість із них вже давно опустили руки. Хтось був тут не вперше, хтось відверто казав, що й не збирається припиняти пити, просто треба трохи підлікуватись, почистити організм. Дехто просто сидів, втупившись у підлогу, не промовляючи ані слова. Усі розмови зводилися до того як швидше вийти звідси і де дістати випивку. Замість того, щоб допомагати один одному, ми тільки ще більше тягнулися до дна. Усі ці люди виглядали такими, що вже прийняли свою долю – ніби це їхнє останнє місце, і вони вже не бачать сенсу боротися.

Особливо важкими були ночі. У невеличкій кімнаті, де ми спали по 10 людей, було душно і тісно. Лежачи на своєму ліжку, я дивився у темряву і думав як все зайшло так далеко. Постійні стогони, звуки крапельниць, голоси у сусідніх кімнатах – все це створювало атмосферу, від якої хотілося кричати. Ніхто не міг нормально спати, бо кожен з нас боровся зі своїми демонами. Я часто чув як хтось плаче або кличе когось уві сні. Це безкоштовне лікування алкоголізму було місцем, наповненим болем і стражданнями, і це все більше тисло на мене.

Кожен день у тому наркодиспансері в Рівному був суцільним розчаруванням. Замість того, щоб знаходити відповіді на свої питання, я тільки ще більше заплутувався у власних страхах і сумнівах. Я відчував себе безпорадним, нікчемним, і з кожним днем моя віра в те, що я можу змінитися, танула. Мене тримали там як тварину в клітці, і жодного разу ніхто не спитав як я почуваюся, що мене турбує, чому я п'ю. Це була проста ізоляція, що мала на меті позбавити мене доступу до алкоголю, але ніяк не допомагала змінити мої думки чи погляди.

Я зрозумів, що державний нарколог в Рівному – це не вихід. Це місце тільки додало мені відрази до лікування алкогольної залежності і зрештою я вирішив звідти піти. Коли я вийшов із того закладу, у мене було одне відчуття – пустота. Ніби мене витиснули до останньої краплі, а потім просто викинули на вулицю. Я не знав, що робити далі, але одне було ясно: я більше ніколи не повернуся туди. Я зрозумів, що якщо хочу вилікуватися, то маю шукати інший шлях.

Як тільки я вийшов з наркодиспансеру, моя воля знову здалася. Я відчував себе безнадійним, і єдине, що здавалося правильним – це знову випити. Так я впав у 10-денний запій. Запій обірвав мій брат Олексій. Він дізнався про мій стан від сусідів і приїхав, хоча вже давно не хотів мене бачити. Коли він зайшов до моєї квартири, я ледве підвів голову – я був виснажений, схожий на тінь самого себе. Брат не став довго говорити. Він викликав лікарів з медичного центру «Матері проти залежностей». Я звісно був не у змозі навіть розуміти, що відбувається.

Лікарі були зовсім іншими людьми, не такими яких я бачив у державному диспансері. Вони дивилися на мене з розумінням, без презирства чи байдужості. Мені дали препарати, щоб полегшити мій стан, і почали готувати до транспортування в їхній центр на Горохович А., 19. Пам'ятаю, як мене несли на ношах, як брат йшов поруч і тримав мене за руку.

У наркологічному центрі в Рівному «Матері проти залежностей» мене розмістили в окремій палаті. Вона була чистою, світлою, і це вже було значним контрастом із тим, що я бачив раніше. Перші два дні були важкими. Мені робили виведення з запою, ставили крапельниці, давали спеціальні препарати, щоб зняти інтоксикацію. Але крім ліків, я отримував і підтримку. Медсестри заходили до мене, розмовляли, питали як я себе почуваю. Лікарі пояснювали кожен крок лікування, розповідали, що відбувається з моїм організмом і чому це важливо. Це було зовсім інше ставлення – мене бачили не як проблему, а як людину.

Після двох днів інтенсивного виведення із запою мені запропонували пройти повний курс лікування алкоголізму https://narkohelp.com.ua/likuvannya-alkogolizmu-rivne-czina-vidguky/ Я вагався, але брат, який теж був поряд, був настільки переконливим, що я зрозумів: це мій шанс. Нарколог з Рівного не тиснув, не залякував, а просто пояснював, що таке залежність і що самостійно мені вже не вибратися. Він сказав, що в центрі є програма яка допомагає не лише фізично, але й психологічно, і що вони допоможуть мені знайти новий сенс життя. Я погодився.

Реабілітація була непростою, але кожен день приносив щось нове. Я мав розмови з психологами, проходив групову терапію, де слухав історії інших людей і ділився своєю. Спочатку було важко говорити про себе, про те як я докотився до такого життя. Але інші розуміли мене, вони були в такій самій ситуації і це дало мені сили. Я зрозумів, що не самотній у своїй боротьбі і це було надзвичайно важливо.

У цьому центрі лікування алкоголізму мені також допомагали відновити своє фізичне здоров'я. Ми займалися фізичними вправами, у нас були спеціальні програми для відновлення. Я почав краще їсти, відчувати, як поступово повертається сила.

Терапевти й наставники завжди були поруч, коли я сумнівався, коли мені здавалося, що я не впораюся. Вони давали мені зрозуміти, що невдачі – це нормально, що головне – не зупинятися. Я навчився приймати свої слабкості і працювати над ними, а не тікати від них у пляшку. Крок за кроком я відчував як змінююся як з'являється надія, якої в мене не було дуже довгий час.

Сьогодні я вже 4,5 роки повністю тверезий. Я більше не тікаю від своїх проблем, а намагаюся їх вирішувати. Це було нелегко і дорога ще триває, але я знаю, що зробив правильний вибір. Я вдячний своєму брату, який не кинув мене в той момент, коли всі інші відвернулися, і я вдячний клініці «Матері проти залежностей» за те, що дали мені другий шанс на життя. Якщо ви або хтось із ваших близьких потребує лікування алкоголізму, в Рівному я щиро рекомендую цей центр. Вони не просто лікують – вони допомагають повернути себе. Залишу їхні контакти:

Сайт: https://narkohelp.com.ua/likuvannya-alkogolizmu-rivne-czina-vidguky/

Телефони: (097) 000-46-71, (099) 000-46-71