Я думаю, що кожен, хто стикався з таким вибором, зрозуміє, як важко зважитися на такий крок. Ну як це, рідну людину, яка тебе з пелюшок плекало, в будинок пристарілих? https://pansionat-blagodat.com.ua/budinok-prestarilih-rivne/ Щось у цьому ріже вухо, наче в чомусь зрадив. Тітка Марина для мене була не просто родичкою, вона була як друга мама, і я кожного разу згадую, як у дитинстві вона мене навчала робити картопляне пюре, що смакувало навіть краще, ніж у мами. Це я вже мовчу про вечірні казки і пригоди влітку на дачі. А потім я сиджу такий і думаю, як знайти пансіонат для престарілих в Рівному для неї, бо залишити вдома на самоті – це навіть гірше. Несправедливо якось вийшло.

Тітка Марина завжди була життєрадісною та активною. Вона працювала у школі, була вчителькою хімії, і навіть після виходу на пенсію не сиділа вдома без діла. То вона запишеться на курси квітникарства, то з сусідками йде на скандинавську ходьбу. А ще вона, між іншим, встигала пекти неймовірні пиріжки, які я з радістю носив у школу та хвалився перед друзями. Для молоді скажу, що це було ще в 80-ті і вся наша родина тоді жила в провінції. Тобто і з роками я і уявити не міг, що такій активній людині буде потрібно шукати будинок престарілих в Рівному та інших містах. Та з часом здоров'я почало здавати. Спершу це були дрібниці: щось забула, переплутала таблетки, один раз навіть спалила суп, бо забула, що він на плиті. Ми сприймали це як щось нормальне, адже старість бере своє, і це, здавалось би, природні зміни.

Але згодом все стало серйознішим. Вона почала плутатись у днях, втрачала орієнтацію в часі, могла вийти на вулицю і забути, куди прямувала. Одного разу вона навіть забула мій номер телефону, хоча він у мене з 2006 року, і телефонувала сусідам, щоб вони допомогли. Мене тоді кинуло у холодний піт. Я зрозумів, що це вже не просто "вікові зміни", і потрібно щось робити. Вона вже не могла лишатися одна в квартирі, це стало небезпечно і для неї самої, і для інших. Одного разу вона поставила чайник на плиту, а сама пішла до магазину. Добре, що сусідка почула запах і врятувала ситуацію, інакше не хочу навіть думати, чим це могло закінчитися.

Я пробував організувати їй догляд за пристарілими в Рівному. На якийсь час навіть найняв доглядальницю, але це теж виявилося не надто ефективно. Тітка була людиною дуже впертою і незалежною, і їй не подобалося, що якась чужа жінка "командує" в її домі, намагається вирішувати, що і коли їй робити. Вона дуже швидко почала конфліктувати з доглядальницею, потім з іншою, потім знов з іншою... І так кожного разу. Це виснажувало і мене, і її.

Мені хотілося знайти рішення, яке було б безпечним для тітки, але водночас не позбавляло її спілкування і можливості жити повноцінним життям. І от, коли я вкотре не міг спокійно працювати через постійні дзвінки від сусідів або доглядальниць, які скаржились, я зрозумів: треба шукати будинок для людей похилого віку. Мені хотілося вірити, що це буде місце, де за нею доглядатимуть, де вона знайде нових друзів і де їй буде спокійно та комфортно. І це рішення далося мені важко. Це був цілий емоційний атракціон: від почуття вини до впевненості, що це єдиний вихід, і навпаки.

Я почав шукати альтернативні варіанти. Довго думав, читав різні статті, відгуки, навіть заходив на форуми, де люди ділилися своїм досвідом. Виявилося, що в усьому світі приватні будинки престарілих – це нормальна практика. І не просто нормальна, а інколи навіть найкращий варіант для літніх людей. У Європі, в Штатах, навіть у країнах Азії це давно стало частиною культури. Люди не бачать в цьому нічого поганого чи ганебного. Навпаки, це можливість забезпечити літній людині гідні умови життя, професійний догляд, а головне – повноцінне соціальне життя.

Я почав дивитися на це по-іншому. Я зрозумів, що будинок пристарілих – це не "здача" людини, не відмова від неї, а спосіб забезпечити їй турботу та безпеку, яку я сам, на жаль, не можу дати. Скільки б я не хотів, скільки б не старався, але я не можу бути поруч 24/7, я не професійний медик, і я не зможу забезпечити все, що їй потрібно, навіть з найкращими намірами. І що головне – там, домі престарілих, вона не буде самотньою. Це для мене стало важливим аргументом.

Були такі моменти, коли я думав, що може це лише я так себе виправдовую, щоб зняти з себе відповідальність. Але потім читав досвід інших людей, які стикалися з тим самим, і розумів, що багато хто пройшов через подібні сумніви. Це природно – відчувати провину, боятися зробити щось не так. Але все частіше я зустрічався з історіями, де люди розповідали, як їхні рідні знайшли нових друзів, стали більш активними, а головне – почувалися безпечно. І я подумав: "А чому б і тітці Марині не знайти таку собі тиху гавань в Рівному, де їй буде комфортно, а я зможу її відвідувати?".

Після всіх цих досліджень я відчув, що роблю правильний крок. Так, мені все ще було важко, і я сумнівався. Але я бачив, що це реальний шанс на краще життя для тітки. І не просто життя, а якісне життя, з доглядом, спілкуванням, увагою. Бо залишати її саму – це не вихід, а навпаки, це був би найгірший варіант. Тож я почав шукати конкретний пансіонат для престарілих в Рівному, який міг би стати новим домом для тітки Марини. І знаєте, вже тоді я відчув певне полегшення. Це було важке рішення, але вперше за довгий час у мене з'явилася надія, що все буде добре.

Першим у моєму списку був Державний рівненський геріатричний пансіонат. Я подумав, що державний заклад, напевно, забезпечить належний догляд і контроль. Але як же я помилявся! Вже з першого дня мене вразила байдужість персоналу. Ніхто не поспішав допомогти, коли тітка потребувала підтримки, і вона просто сиділа годинами у своєму кутку. В кімнатах було холодно, навіть ковдри не вистачало, а їжа була настільки несмачною, що тітка просто відмовлялась їсти. Це було якесь жахіття.

Постійно були конфлікти з персоналом, бо вони не сприймали мої прохання серйозно. Вони говорили, що "всі тут так живуть", і нічого особливого в цьому немає. Мені було боляче бачити тітку Марину в такому стані. Я побачив, що її настрій стрімко погіршується, вона стала пригніченою і зовсім втратила інтерес до життя. Вона навіть перестала посміхатися, а для мене це був сигнал – треба негайно забирати її звідти.

Мені вистачило лише кілька днів, щоб зрозуміти, що державні будинки для людей похилого віку – це не варіант. Я просто не міг дивитися, як вона марніє на очах. Тож, без зайвих роздумів, я забрав її додому і вирішив шукати інший варіант, де вона могла б відчувати себе комфортно і безпечно.

Цього разу я твердо вирішив, що повинен бути приватний дім престарілих. Я знайшов приватний будинок престарілих у Хмельницькому, де обіцяли комфортні умови, індивідуальний підхід і належний догляд. Мені здавалося, що там все буде інакше, адже це приватний заклад, де є фінансовий стимул забезпечити гарний сервіс.

Тітка Марина пробула там тиждень. Спочатку все здавалося обнадійливим: з нею спілкувалися, доглядали, навіть влаштовували різні заняття для мешканців. Але дуже швидко я зрозумів, що обіцянки не завжди відповідають реальності. Персонал був привітним лише на початку, а згодом їхня увага зникла. Тітка знову почала почуватися самотньо, і, що найгірше, вони не давали їй належного догляду. Одного разу вона зателефонувала мені і плакала, що їй погано, а ніхто не приходить допомогти.

Я не міг це терпіти. Моя довіра до цього місця зникла, і я зрозумів, що тітку треба забирати і з Хмельницького будинку престарілих. Я не хотів знову бачити, як вона страждає, і вирішив, що треба шукати інше рішення. Важко було знову повернутися до точки початку, але я знав, що зупинюся тільки тоді, коли знайду місце, де їй справді буде добре.

Наступним варіантом став приватний будинок престарілих у Волинській області. Мені здавалося, що цей заклад буде кращим. Тут обіцяли професійний догляд, кваліфікований медичний персонал і домашню атмосферу. Після всіх попередніх невдач я був налаштований оптимістично і дуже сподівався, що тітці Марині сподобається.

Але тітка пробула там 10 днів… Персонал був привітний, кімнати були затишні, і навіть їжа була набагато кращою, ніж у попередніх закладах. Але, на жаль, після декількох днів я почав отримувати від неї дзвінки, в яких йшлося, що вона знову не отримує необхідного догляду. По відеозв’язку вона часто виглядала змученою, і коли я приїхав до неї, вона поскаржилася, що більшу частину часу проводить сама, без уваги.

Я зрозумів, що попри всі обіцянки, в цьому будинку престарілих у Волинській області теж не вистачало персоналу, щоб приділити належну увагу кожному мешканцю. Тітка говорила, що персонал постійно кудись поспішає, а їй ніхто не допомагає з простими речами. Крім того, вона поскаржилася на те, що деякі медсестри були недоброзичливими, і вона відчувала себе ніяково просити про допомогу.

Після десяти днів у цьому приватному будинку престарілих у Волинській області я зрозумів, що залишати тітку тут теж не можна. Я знову забрав її додому, і мене охопило відчуття відчаю. Скільки ще разів я маю пробувати, перш ніж знайду приватний дім престарілих, де вона буде дійсно щаслива і в безпеці? Але я знав одне – я не здамся, поки не знайду місце, яке стане для неї справжнім домом.

А потім було обрано приватний будинок престарілих в Івано-Франківській області. На цей раз я вже не був таким оптимістом, але сподівався, що хоча б тут вдасться знайти належний догляд для тітки. Вони обіцяли індивідуальний підхід, медичний контроль та теплу атмосферу. Тітка пробула там всього три дні... Вже на другий день вона зателефонувала мені і сказала, що їй там дуже неприємно і вона не хоче залишатися. Вона розповіла, що персонал був грубим і неуважним, а з нею поводилися так, наче вона заважала.

Коли я приїхав, щоб забрати її, я помітив, що вона була дуже пригнічена. Вона виглядала змученою і розгубленою, що ще більше переконало мене, що залишати її там не можна. Я знову відчув безвихідь і біль через те, що не зміг забезпечити їй комфорт і належний догляд…

Але, мабуть, повинно засяяти сонце і на нашій вулиці. І ось якось я розповів про свою проблему колезі на роботі. Він уважно вислухав мене, а потім сказав, що знає декілька людей, які можливо могли б допомогти. Він зателефонував по декількох номерах, зідзвонився з друзями, і вони порекомендували пансіонат "Благодаті" у нас в Рівному. Колега дав мені номер телефона (098-859-68-72) і сказав, що варто спробувати. Я вирішив йому повірити, тим паче він завжди виділявся як надійна людина.

Я зателефонував до будинку престарілих в Рівному "Благодать" і поговорив з адміністратором. Ми домовилися про зустріч, і я відвіз туди бідну тітку Марину. Вже з першого враження я зрозумів, що тут інша атмосфера. Місце було затишне, доглянуте, персонал привітно нас зустрів, і було відчуття, що тут справді дбають про людей. А ще це дуже близько від мого дома (вул. Володимира Стельмаха, 28a).

Коли тітка пробула у цьому пансіонаті для престарілих в Рівному вже більше місяця, то нарешті я побачив, що вона щаслива. Тепер вона має нових друзів, вони разом грають у настільні ігри, гуляють на свіжому повітрі, а також є заняття з фізичної терапії. Медичний персонал уважний, регулярно перевіряють її здоров'я, слідкують за прийомом ліків. Вона знову почала посміхатися, і для мене це найкращий показник того, що все в порядку.

Мені дуже зручно регулярно відвідувати її і привозити смаколики. Кожного разу, коли я приїжджаю, вона розповідає мені про свої нові враження, про те, як вони з іншими мешканцями «Благодаті» організовують міні-вистави чи разом переглядають фільми. Вона нарешті почала жити повноцінним життям, не відчуваючи себе самотньою чи зайвою.

І що я наприкінці свого оповідання хочу сказати? Я радий, що ми нарешті знайшли місце, де тітка Марина може бути спокійною і щасливою. Це був нелегкий шлях, але тепер я розумію, що якісний будинок для людей похилого віку – це дійсно гарне місце, де люди в роках можуть відкрити для себе нове життя. Вони отримують догляд, увагу, спілкування, і відчувають, що їх цінують.

Не знаю, можливо комусь моє оповідання буде корисним, тому залишу лінк на сайт цього закладу: https://pansionat-blagodat.com.ua/budinok-prestarilih-rivne/