Мене звуть Микола, я з Рівного. Хоча сам взагалі-то народився в селі Рівненської області, але не важливо. У мене із родичів, так вийшло, залишилася тільки моя рідна тітка, яка вже похилого віку і має свої проблеми зі здоров’ям. Саме тому одного разу довелося тим часово її помістити у  пансіонат для літніх людей у Рівному «Благодать», про який я би хотів розказати. А також про те, що спонукало до цього і, на щастя, це був дуже хороший будинок для людей похилого віку, про який тітка згадує з теплом та навіть якоюсь ностальгією) Я дуже радий, що у нас існують такі установи, адже ситуації у житті бувають різні, а спокій і комфорт наших рідних у нас завжди на першому місті. Тому сподіваюся, що вам буде корисною та інформація, точніше моя історія, і можливо допоможе комусь у майбутньому, хто шукатиме кращий будинок-інтернат для громадян похилого віку та інвалідів.

Моє життя ніколи не було легким. З раннього дитинства мій світ обертався навколо маленької, але дуже згуртованої сім'ї – моєї мами та тата. Ми не були багаті, але любов, що панувала в нашому домі, робила нас заможнішими за багатьох. Не було такого дня, аби я не відчував їхньої підтримки та турботи. І тут здавалося б – до чого тут пансіонат для літніх людей, але я хочу окрім цього розказати свій життєвий шлях. Все змінилося одного осіннього клятого вечора, коли я лише наближався до свого п'ятнадцятого дня народження. Того вечора вони пішли на зустріч із давніми друзями, пообіцявши повернутися до пізньої ночі. Я залишився вдома, занурений у свої справи, коли раптом дзвінок телефону перервав тишу. Це було від сусідів, що зупинились перевірити, чи все гаразд, бо чули новини про жахливу аварію на шосе, де якраз тоді проїжджали мої батьки. Мій світ зупинився, серце забилося в такт із миготливим світлом ліхтарів швидкої, що промайнула повз вікно. Все наче як у кіно, у жахливому кіно… Наш дім це була тиха гавань у місті Рівне, це був мій рай. Але все раптом зруйнувалося.

Наступні дні були схожі на жахливий сон, з якого я так і не зміг прокинутися. Смерть моїх батьків підтвердили, і я раптом опинився у світі, де уже не було їхніх обіймів, не було їх голосів, які завжди лунали з вітальні, коли я повертався додому. Усе, що мені залишилося – це спогади та біль, який неможливо було заспокоїти. Похорон пройшов як у тумані. Лише коли тітка, сестра мого тата, взяла мене за руку, я зрозумів, що залишився не один. Вона була єдиною родиною, що мені залишилась. Тітка, яка віддавала перевагу спокійному життю у своєму невеличкому містечку, раптом знайшла в собі сили обійняти ще й моє зболене існування. І саме для неї одного разу справжній промінь життя став пансіонат для літніх людей, який я для неї знайшов. І якому ми дуже вдячні!

Переїзд до тітки тоді був складним. Її будинок, повний старих речей та фотографій минулого, здавався мені музеєм спогадів, де кожен предмет нагадував про те, що моє минуле вже не повернеться. Втім, вона виявилася неймовірно турботливою та розуміючою. Вона не намагалася замінити моїх батьків, але стала для мене опорою, яка допомагала не зламатися. З часом я почав звикати до нового життя. Тітка розповідала мені історії про моє дитинство, які вона знала від батька, ділилася своїми мріями та планами на майбутнє. Я відкрив для себе, що втрати, хоч і невимовно болючі, можуть стати частиною нас, але не визначати нас цілком. Я почав знову сміятися, знову мріяти. І я дуже вдячний їй за це. Саме тому, коли була така необхідність, я шукав для неї кращий пансіонат для літніх людей і ціни мене не цікавили. Так, я розглядав пансіонат для літніх людей у Київській області, Львівській області, думав що там раз дорожче, то краще. Але я не певен і радий, що обрав саме «Благодать» і Рівному, це був найкращий вибір.

Що ж, продовжу. Роки минали швидко. Я дорослішав, знайшов роботу, яка мене захоплювала, і поступово ставав тією самою опорою для тітки, якою вона була для мене в ті перші роки після трагедії. Моє професійне зростання та фінансова стабільність дозволили мені не тільки допомагати тітці, але й забезпечувати їй спокійне та комфортне життя вдома, а також доведеться і в пансіонаті для літніх людей у ближчий час. Її пенсії мало на що вистачало, а тим поче ліки… Ми всі знаємо, які вони дорогі. Вона завжди жартувала, що моя допомога дозволяє їй займатися улюбленими справами, такими як садівництво та вишивка, не турбуючись про «прозаїчні речі».

Одного ранку я зателефонував тітці, щоб домовитися про наступний візит. Її голос зазвучав слабкіше, ніж завжди. Вона поскаржилася на постійний біль в спині та втому, що як вона гадала, була просто черговим нагадуванням про наближення старості. Занепокоєний я наполягав на візиті лікаря. Діагноз, який вона отримала через кілька тижнів після численних обстежень, виявився невтішним – рак підшлункової залози. Лікарі говорили про те, що виявили його на ранній стадії, що давало надію, але лікування обіцяло бути складним і тривалим. А також мені порадили у найближчий час пошукати для неї професійний догляд за пристарілими у Рівному, адже я навряд чи сам упораюсь. А якщо для реабілітації я знайду хороший догляд за пристарілими, то вона доволі швидко стане на ноги.

З того моменту моє життя набуло нового виміру. Я проводив дослідження, консультувався з найкращими фахівцями, шукав варіанти лікування. Тітка стійко переносила процедури, але її сили швидко вичерпувалися. Я організував догляд за пристарілими у Рівному, але проводив з нею стільки часу, скільки міг, адже те, що вона отримувала – міг зробити і я, але я мав ще і працювати. Весь мій вільний час, колишні захоплення та друзі відійшли на другий план. Її здоров'я стало найважливішим. Час ішов. Відтоді як тітка захворіла, кожен день здавався одночасно і миттю, і вічністю. Боротьба з раком була важкою, але завдяки нашій рішучості, сучасним медичним методам та незламному духу тітки, ми змогли подолати цю страшну недугу. Лікарі з оптимізмом констатували ремісію, але відзначали, що відновлення буде тривалим і складним. Тітка стала значно слабшою. Вона втратила багато ваги та сил, і хоча її очі все ще іскрились життям та вдячністю, її тіло вимагало постійного догляду. Такого як у професіональному пансіонаті для літніх людей я не міг забезпечити але я взяв на себе роль опікуна і кожен день, повертаючись з роботи присвячував час догляду за тіткою. Готував їжу, забезпечував прийом ліків, допомагав із повсякденними потребами. Все це я робив із любов'ю та вдячністю за те, що вона колись зробила для мене.

Проте одного дня на роботі мене чекало непередбачуване. Мені запропонували важливий проєкт в іншому місті, який триватиме кілька місяців. Це була велика кар'єрна можливість, але думка про те, що доведеться залишити тітку саму, була неприйнятною. Я відмовився без вагань, але мій начальник, знаючи про моє становище, запропонував альтернативу – тимчасово помістити тітку до пансіонату для літніх людей у Рівному, де вона могла б отримати професійний догляд. Спочатку ця ідея здавалась мені неможливою. Я не міг уявити, що залишу тітку в такій установі, адже державні будинки для людей похилого віку не викликали довіри. Але після декількох ночей безсоння, обговорень з лікарями я почав розуміти, що це може бути розумним рішенням. У одному з будинків для престарілих, який мені особливо сподобався, були чудові умови, доброзичливий персонал та високий рівень медичного обслуговування. Це і був пансіонат для літніх людей «Благодать». Він знаходиться  у Рівному на вулиці Володимира Стельмаха 28a. Я знав цю вулицю і дуже добре. Отже, після довгих роздумів та обговорення з тіткою, яка до мого здивування підтримала цю ідею, вважаючи це найкращим варіантом для обох нас, я погодився. Ми влаштували її туди, переконавшись, що все буде зроблено для її комфорту.

Я поїхав на новий проект із важким серцем, але з відчуттям, що зробив правильний вибір. Час у новому місті минав швидко, але думки про тітку ніколи не залишали мене. Я телефонував їй щодня, і вона завжди намагалася заспокоїти мене, кажучи, що все гаразд, що вона задоволена та в цілковитій безпеці.

Одного дня, коли я зателефонував тітці у будинок для людей похилого віку «Благодать», а трубку взяла не вона, моя перша думка була про щось погане. Однак голос на іншому кінці проводу належав одній із медсестер, яка радісно поінформувала мене, що тітка взяла участь у заході, організованому закладом, і зараз не може підійти до телефону. Ця новина здивувала мене, адже зазвичай тітка була досить скута та неохоче брала участь у соціальних заходах. Захоплений я попросив медсестру передати їй, що я передзвоню пізніше.

Коли ми нарешті поговорили, ентузіазм в її голосі був відчутним. Тітка розповіла, що була на майстер-класі з живопису, який проводили в будинку престарілих. За її словами, це була надзвичайна можливість спробувати щось нове та розвіяти сумніви. Вона згадала, як її власні картини виявилися не такими вже й поганими, а одну навіть поклали на виставку у загальному залі. Потім тітка детально описала, як у цьому пансіонаті для літніх людей ставлення до кожного мешканця вельми уважне та турботливе. Її денний розпорядок включав не лише базовий догляд, але й регулярні фізіотерапевтичні сеанси, які допомагали їй зміцнювати м'язи та підвищувати загальний тонус організму, що було особливо важливо після виснажливого лікування раку. Також вона мала змогу користуватися послугами дієтолога, який складав спеціальне меню, збагачене всіма необхідними корисними речовинами. Я у цьому не дуже нажаль розбираюся

Але не тільки медичний догляд за пристарілими у Рівному тут робив її перебування там приємним. Цей будинок престарілих регулярно організовував різноманітні культурні та соціальні заходи. Вечори кіно, зустрічі, навіть короткі екскурсії по навколишніх місцях – все це давало змогу тітці відчувати себе живою та активною.

Вона мені одного разу сказала, типу, знаєш, я ніколи не думала, що на свій вік я зможу знову відчути щось подібне до шкільних років, тут я знайшла нових друзів, маю щоденний графік, який мені до вподоби, і постійно щось відбувається. І хоча я сумую за домом, я рада, що ти змусив мене спробувати це і це дійсно допомогло мені відновитися швидше.

По завершенню проєкту, з нетерпінням очікуючи повернення додому, я вже заздалегідь планував, як заберу тітку з будинку престарілих. Її телефонні розповіді, сповнені радості та нових вражень надихали мене і я прагнув побачити зміни, які відбулися з нею за ці місяці мого відсутності. Коли я приїхав по неї, те що я побачив перевершило всі мої сподівання. Тітка стояла біля входу, чекаючи мене. Вона виглядала не тільки краще, але й здавалася міцнішою, як фізично, так і духовно. Її обличчя сяяло, а в очах відблискувало внутрішнє світло. Це була не та втомлена та знесилена жінка, яку я залишив кілька місяців тому. Вона обійняла мене, і я відчув, як її міцні руки тиснуть мене з усієї сили. Дорогою додому ми не переставали розмовляти про пансіонат для літніх людей «Благодать». Тітка ділилася історіями про свої пригоди в будинку престарілих, розповідала про нових друзів та заходи, які влаштовували для мешканців. Її слова були сповнені тепла та вдячності до персоналу, який дбав про неї все це час. Я слухав і радів, бачачи як з кожною розповіддю її очі все більше і більше світились. Повернувшись додому, тітка знову адаптувалася до свого звичного життя, але тепер з новою енергією та ентузіазмом. Вона продовжила займатися живописом, хобі, яке вона відкрила для себе в пансіонаті для літніх людей Рівного, і часто проводила вечори, малюючи в затишному кутку своєї кімнати.

Слухаючи її історії, я відчував глибоку вдячність і радість. Життя знову здавалося повним, багатогранним і дивовижно цікавим. І хоча майбутнє завжди несе в собі невідомість, я знаю що разом ми зможемо зустріти будь-які виклики з усмішкою і оптимізмом. Сподіваюсь було цікаво. Кому треба – https://pansionat-blagodat.com.ua/pansionat-dlya-litnih-lyudej-rivne/ сайт і (098) 859-68-72 телефон «Благодаті». Дзвоніть і самі потім в усьому впевнитеся! Дякую!