Вітаю, любі. Хочу розказати про дещо, а саме про пансіонат для літніх людей. Так склалося життя, що мені довелося скористатися їхніми послугами і не дарма. Раніше я вважав, що в такі установи віддають близьких, тому що вони не потрібні. Так, звісно що є і такі люди. Але все це далеко не так.

Я маю батька, якому вже 75 років і начебто не так і багато. Але після смерті мами його здоров’я дуже підкосило… На щастя, пансіонат для літніх людей у Рівному «Благодать»  йому допоміг! Кому цікаво, то він знаходиться на вулиці Володимира Стельмаха, 28a, до речі ось їхній сайт: https://pansionat-blagodat.com.ua/pansionat-dlya-litnih-lyudej-rivne/

Так от, одного вечора, коли я приїхав до батька, щоб переконатися, що все гаразд, він сидів в своєму улюбленому кріслі і дивився старі фотографії. Його обличчя було сповнене смутку і він здавався дуже втомленим. Я підійшов, обійняв його і запитав, чи не хотів би він поговорити. Того вечора він розповів мені багато історій про мою маму, про їхнє спільне життя, про їхні радощі та труднощі. Я слухав його, тримаючи його за руку, і з кожною історією бачив, як його очі знову загоряються життям.

Однак, за кілька днів після тієї ночі я помітив, що батько став забувати речі, які траплялися зовсім недавно. Спочатку це були маленькі речі, які він забував, але потім сталося те, що змусило мене серйозно занепокоїтися. Він одного разу не зміг згадати, куди пішов мій молодший брат, хоча він тоді переїхав за кордон лише кілька тижнів тому. Це було дуже болісно, адже він завжди пишався тим, як добре знає нас, своїх дітей. Але зовсім не це стало причиною тимчасово помістити батька в будинок для людей похилого віку.

Так от, думаючи про можливість знайти батькові якісну допомогу, ми разом намагались упоратися з його забудькуватістю та зменшенням здатності до самообслуговування. Та незабаром відбулося щось, що кардинально змінило наші плани. Одного ранку, коли я приїхав перевірити, як справи в батька, я знайшов його на підлозі в його спальні. Він не міг рухатися і ледь вимовляв слова. Як виявилося згодом, це був інсульт. Швидка прибула дуже швидко, і ми відразу відправилися до лікарні… Дні в реанімації злилися в один тривожний момент, який вимагав від мене бути поряд постійно.

Після стабілізації стану батька його перевели до відділення неврології, де почалася довга та складна реабілітація. Нажаль я тоді не розглядав пансіонат для літніх людей. Та і я якийсь час думав що існують тільки жахливі державні будинки для людей похилого віку.. Так, лікарі робили все можливе, але прогрес був незначний. Його правий бік тіла залишався майже нерухомим, і мовлення не відновлювалося до кінця. Я проводив години, сидячи поряд з його ліжком, тримаючи його за руку, як тієї ночі, коли ми розмовляли про маму. Я намагався викликати в ньому реакцію, розповідаючи йому про все, що траплялося навколо, намагаючись повернути його до нашого світу.

Дні перетворювалися на тижні, а батьковий стан залишався майже без змін. Його слабкість і нездатність впоратися з повсякденними потребами стали очевидними. Я все ще сподівався на диво, на його повернення до активного життя, але реальність була жорстока. Його пам'ять продовжувала погіршуватися, і він все частіше забував не лише імена та події, а й основні речі, які робив кожен день. Це викликало в мене великий біль та занепокоєння. А я майже не працював, а гроші то потрібні. На щастя брат з-за кордону допомагав і саме він спершу порекомендував пошукати хороший будинок для людей похилого віку в Рівненській області. Мовляв, там йому буде веселіше, там він набереться сил, там за ним доглянуть кращі лікарі. А то я що можу зробити? Я далеко не медик, я нічим не допоможу… Так, я буду виконувати роботу по дому, допомагати батькові, але для цього мені треба буде скоріше за все покинути роботу. А жити на що? А ліки за що купувати? У нас більше нікого немає, щоб нам допомогли, так вийшло, що ми залишись самісінькі. Так, брат батькові допомагає грошима, але що далі? Просто найняти доглядальницю? Це не вихід, це не поверне батька до нормального життя. Треба було дійсно щось інше.

Прийшов час забирати батька додому з лікарні. Я працював віддалено, тож мав можливість знаходитися поруч з ним і доглядати його, не втрачаючи роботу. Перше, що я зробив після його приїзду додому, це адаптував наше житло під його потреби, як це роблять у будинку-інтернаті для громадян похилого віку та інвалідів. Я купив спеціальне медичне ліжко, встановив поручники в ванній кімнаті та переосмислив наш простір так, щоб йому було максимально комфортно і безпечно. Вдень я влаштовував його в зручному кріслі біля вікна, звідки відкривався чудовий вид на наш сад. Я вважав, що зміна обстановки та природне освітлення можуть підняти його настрій.

Мій робочий день став насиченим подвійно. Вранці, після сніданку, я включав комп’ютер і починав працювати, регулярно перериваючись, щоб переконатися, що з батьком все гаразд. Часом це було складно, особливо коли у нього з’являлися моменти забудькуватості або коли він ставав занадто сумним і апатичним. Я часто пригадував його усміхнені обличчя, коли він розповідав історії з нашого минулого, і це давало мені сили триматися.

Окрім догляду і роботи, я також думав про слова брата, що для кращої реабілітації батька йому можливо знадобиться перебування у спеціалізованому пансіонаті для літніх людей. Це вимагало більше фінансів, ніж я міг дозволити собі на той момент, тому я почав шукати додаткові проекти і роботу, щоб підсилити наш бюджет. Ввечері, коли батько засинав, я проводив ще кілька годин за комп’ютером, виконуючи додаткові завдання. Життя з батьком у таких умовах було викликом, і я часто відчував себе на межі виснаження. Але любов і відповідальність перед батьком давали мені сили продовжувати. Його слабкість і забудькуватість, його смуток і відсутність відновлення, все це стало частиною нашого щоденного життя, яку ми вчилися приймати з гідністю та турботою, хоча я і знав, що нам ще багато доведеться пережити.

Нарешті я почав шукати  хороший пансіонат для літніх людей – Київська, Львівська область, Хмельницький і інші міста мене не цікавили. Навіть область, підходив будинок для людей похилого віку тільки в Рівному. Так, я пам’ятав що брат мені підказав «Благодать» і варто було його одразу послухати, але я вирішив промоніторити ціни взагалі які бувають і чого мені чекати. І от досліджуючи варіанти, я виявив, що ціни в більшості пансіонатів для літніх людей були високими, навіть вищими, ніж я очікував. Кожен день, після роботи, я переглядав сайти, вивчав умови проживання, перелік послуг та вартість. Було складно прийняти, що догляд на належному рівні може коштувати стільки, скільки було запропоновано в багатьох з цих закладів. Це не лише перевищувало мій бюджет, а й змусило мене відчувати безсилля.

Але тоді я знов згадав пораду брата про «Благодать». Я зателефонував туди за цим номером 38 (098) 859-68-72, маючи надію, але й готуючись до чергового розчарування. Жінка на іншому кінці лінії представилася Мариною і з теплом в голосі розпочала розмову. Вона уважно вислухала мою ситуацію, поставила кілька запитань про стан здоров'я батька і його поточні потреби. Потім Марина запропонувала кілька планів догляду, які виявилися значно доступнішими за інші, що я розглядав. Ціни в «Благодаті» були не тільки конкурентоспроможними, а й включали повний спектр медичних та соціальних послуг, які б могли забезпечити моєму батькові гідний догляд, комфорт і реабілітацію.

Я був здивований та водночас відчував полегшення від цін за будинок престарілих «Благодать». Пропозиція здавалася оптимальною, і це дало мені надію, що батько може отримати якісне обслуговування без надмірного фінансового тягаря для нас. Проте перед тим, як прийняти остаточне рішення, мені потрібно було обговорити це з батьком.

Наступного дня, коли я підійшов до цієї делікатної теми, батько слухав мене мовчки. Його обличчя було спокійним, але я відчував, як йому важко приймати рішення про переїзд до пансіонату хоч і у Рівному, у нашому місті. Я намагався бути чесним і турботливим, пояснюючи йому, що переїзд в «Благодать» дозволить йому отримати кращий догляд, а мені – бути спокійним за його здоров’я. Я розповів йому про Марину, про їхні послуги, про те, як вони піклуються про своїх підопічних. Я постарався передати батькові всю важливість і користь переїзду в пансіонат для літніх людей «Благодать». Сказав, що це звісно буде тимчасово, лише до того часу, поки його стан не стабілізується, і він не стане сильнішим, достатньо для того, щоб знову жити вдома. Я наголосив, що це крок до його реабілітації, можливість отримати професійний догляд і водночас зберегти незалежність у житті. Батько слухав, а його очі поступово втрачали звичну пильність. Він дивився крізь вікно на осінні дерева, які ледь помітно колихались на вітрі. Потім, повернувши до мене своє зморшкувате обличчя, він кивнув. Він сказав, що розуміє все і він не хоче бути для мене тягарем, йому самому дуже важко бути залежним від мене. А так і мені буде легше і спокійніше, знаючи, що йому забезпечать кращий догляд за пристарілими у Рівному, кращу реабілітацію і лікування.

Мені стало трохи легше на душі, бачачи його згоду. Я обійняв його, відчуваючи, як тонкі його плечі тремтять під моїми руками. Тепер, коли батько погодився, залишалося лише вирішити всі формальності з переїздом та влаштувати його в «Благодать». Я відчував, що, незважаючи на всю важкість рішення, ми обрали правильний шлях. Тепер наша мета була забезпечити йому комфорт і належний догляд, якого він так потребував.

Настав день, коли ми мали вирушити до пансіонату Рівного «Благодать». Я впакував батькові особисті речі, його улюблені книги, фотографії нашої родини, невеликі сувеніри, що нагадували йому про домівку. Небо було похмурим, але настрій у нас з батьком був сповнений надії.

Дорога до нашого пансіонату для літніх людей зайняла небагато. Коли ми прибули, персонал зустрів нас з великою увагою та доброзичливістю. Марина, з якою ми розмовляли по телефону, виявилася такою ж ласкавою й уважною, як і в розмові. Вона провела нас по закладу, показала батькову кімнату, яка була світлою та просторою, з великим вікном та видом на квітучий сад.

Перші дні в «Благодаті» були для батька трохи стресовими через зміну обстановки, але завдяки чуйному персоналу його адаптація пройшла гладко. Щоденні заняття зі спеціалістами просто на очах допомагали відновлювати рухливість і силу. Також в будинку для престарілих працював психолог, який допомагав батькові працювати над втратою пам'яті та емоційними труднощами. І з кожним тижнем я помічав позитивні зміни. Батько почав розповідати мені про нових друзів серед мешканців, про лекції та концерти, які організовувалися в будинку для людей похилого віку. Він знову став читати – спочатку короткі статті, а потім і книги. Його мова стала чіткішою, а пам'ять кращою.

Я приїздив до нього кожні вихідні і намагався в будні, як тільки міг. Ми гуляли на вулиці, розмовляли, часто просто сиділи на лавці. Я бачив, як він стає все більш самостійним і впевненим. Він вже міг сам обслуговувати себе у повсякденних справах, знову почуваючи радість від життя. Цей прогрес батька давав мені розуміння, що рішення помістити його в пансіонат для літніх людей «Благодать» було правильним. Його незалежність і здатність радіти кожному дню, ніби відкривати його заново, наповнювали мене гордістю і щастям. Пансіонат не лише допоміг йому відновити фізичні сили, але й повернув йому впевненість у своїх силах, що для мене було найважливішим.

Час швидко пролетів, і з кожним днем, проведеним у будинку престарілих «Благодать», батько ставав все сильнішим і впевненішим у своїх силах. Його прогрес у реабілітації був настільки значним, що лікарі, разом із персоналом пансіонату, дійшли висновку, що він готовий повернутися додому. Це було для нас обох великим і радісним кроком. І нарешті, прийшов той день, коли я забрав батька додому. Він дивився на свій дім із теплим почуттям, і його очі світились радістю. Всі ці місяці у пансіонаті для літніх людей допомогли йому не тільки відновити здоров'я, а й надали йому новий запас енергії та життєвої сили.

Зараз, коли батько знову вдома, наше життя повернулося до звичного ритму, але тепер він набагато самостійніший. Він ходить на прогулянки самостійно і навіть відновив своє захоплення малюванням, яке колись відклав. Його пам'ять суттєво покращилась, і він розповідає історії з нашого минулого з такою деталізацією, що іноді я навіть сам дивуюся, наскільки точно він все пам'ятає!