Всіх радий бачити хто зара читає моє повідомлення. Мене звуть Петро живемо ми в Хмельницькій області. Точніше зараз я тут сам живу. Так сталося, що моїй родині прийшлося виїхати з України. А я зостався. Думаю, нікому не має сенсу розповідати чого так сталося… Всі і так розуміють, тому не будемо про неприємне та тяжке. Так от на мене були оставлені батьки моєї дружини, бо вони вже дуже старенькі (87 та 84 роки) і вони в ніяку ніхтіли та й немогли виїхати, старенькі вже. Моя дружина та діти поїхали до Польщі, де ми маємо родичів, які їх прийняли. Це було важке рішення для нас усіх, але я все ж я залишився, щоб за ними піклуватися. А їм дійсно потрібна була моя допомога. Нажаль в один момент я зрозумів, що не можу сам справлятись, і хоч-нехоч потрібно думати про  пансіонат для літніх людей… Так це тяжке рішення. Жінка дуже плакала, але була згодна, щось треба змінювати. Бо я не справляюсь, мені часто по справах треба роз'їжджати і по декілька днів, а іноді і по тижні і більше треба бути далеко від дому.

Треба сказати, що на той час моє життя змінилося радикально. Кожен день стал наповнений думками про їхній стан. Я навчався всього на ходу: як правильно давати ліки, які процедури необхідні, як полегшити їхнє життя. Це було нелегко але любов і повага – це найголовніше в такому ділі. Часом було дуже важко. Важко дивитися на рідних людей, які вже не можуть самостійно робити багато речей, а ти далеко не завжди можеш їх підтримати. Важко не мати можливості побачити дружину і дітей, обійняти їх, сказати, як сильно я їх люблю.

Олена та Толя – були моєю останнім зв’язком минулим життям. Але щоб зберегти їхнє здоров’я ми прийняли рішення знайти їм пансіонат для літніх людей в Хмельницькому, щоб мені було зручно їх навідувати. Але зіткнувся з тим, чого я не очікував побачити у 21 столітті. Ви не повірите, але їх хотіли помістити в різні державні будинки для людей похилого віку. Приблизна відповідь, яку я отримував звучала так: «Пари ми не селимо, ми не готель».

Я був просто шокований! Як можна так бездушно ставитися до людей, які прожили разом майже все життя? Та яке «майже» – все життя! Як можна розлучати їх, коли їм найбільше потрібна підтримка одне одного?! В одному не давали консультацій по телефону, тому я поїхав до них. І мені сказали теж саме! Я стояв на порозі одного з цього закладу і не міг повірити власним вухам. Як можна так легко руйнувати сім'ї, залишаючи стареньких у ще більшій самотності? І щоб ви розуміли, цей будинок престарілих ціни має доволі високі, хоча він повинен бути взагалі безкоштовним.

Коли я повернувся додому, я обіймав Олену та Толика, подивився в їхні очі, повні суму та невпевненості. Вони трималися за руки, не бажаючи розлучатися, і я відчував, як стискається моє серце. Вони пройшли разом через стільки всього. І тепер, коли їм найбільше потрібна була турбота і тепло одне одного, їх намагалися розлучити.

Я вирішив, що не дозволю цьому статися. Почав шукати інші варіанти, звертався до друзів, знайомих, писав у соціальні мережі, розповідав свою історію всім, хто міг допомогти. Жінка теж багато шукала будинок для людей похилого віку, де розлучають пари. І ось, після довгих пошуків, мені вдалося знайти місце, де старенькі могли бути разом. Це був державний  пансіонат для літніх людей в Київській області. Коли я віз Олену та Толика туди, я побачив на їхніх обличчях справжню радість. Вони знову могли бути разом, ділитися своїми думками і спогадами, підтримувати одне одного. Це було неймовірне полегшення для мене, бачити їх щасливими. Я відразу набрав жінку, вона теж дуже зраділа. Ми щиро попрощались, домовились, що скоро побачимось, і взагалі вони там не назавжди, а допоки ми всі знов не возз’єднаємось. І я поїхав.

Але це щастя тривало недовго… Через декілька днів в них почались скарги. Спочатку не дуже серйозні і навіть якісь зніяковілі, видно, що їм було соромно мене засмучувати, потім впевненіші

Олена почала скаржитися на болі в суглобах, особливо в колінах. Вона казала, що в цьому пансіонат для літніх не вистачає належної медичної допомоги, а призначені їй ліки часто запізнюються або взагалі не даються. Я знав, як і без того важко було їй рухатися, і це розбивало мені серце. Вона завжди була активною жінкою, любила гуляти в саду, а тепер їй важко було навіть вийти на прогулянку.

Толя ж скаржився на харчування. Він казав, що їжа була прісною і нерідко не відповідала його дієті, яку йому призначили лікарі через проблеми з травленням. Його здоров’я погіршувалося, він втрачав вагу і виглядав все більш втомленим і знесиленим, як казала Олена.

Я намагався вирішити ці проблеми, постійно дзвонив до керівництва цього державного будинку для людей похилого віку, вимагав кращого догляду за своїми рідними. Але кожного разу стикався з байдужістю і формальними відповідями.

Ось кілька відповідей, які мені довелося почути:

«У нас стандартний розпорядок дня і меню, яке відповідає вимогам. Ми не можемо робити винятки для окремих мешканців».

«Ми робимо все можливе для забезпечення належного медичного догляду, але у нас обмежені ресурси і персонал, держава мало виділяє грошей».

«Наші працівники проходять належне навчання, і ми віримо, що вони виконують свої обов'язки відповідно до стандартів». Цю відповідь, до речі, я почув після того, як розповів про грубе ставлення медсестер до Олени та Толика. Вони просто відмовлялися визнавати проблему.

«Ваші скарги взяті до уваги, ми приймемо все до уваги». Це взагалі стандартна відмазка, яку мені повторювали кожного разу, але жодних реальних дій після цього не було.

«Ми розуміємо ваші переживання, але, на жаль, не можемо задовольнити всі індивідуальні потреби наших мешканців». Така відповідь знову і знову звучала, коли я просив про індивідуальний підхід до догляду за моїми родичами. І повторюсь: цей пансіонат для літніх людей має ціни доволі високі!

Кожна з цих відповідей била мене прямо в серце. Вони показували, що ніхто там не дбає про людей так, як ми, їхні рідні. Було важко слухати ці пусті слова, розуміючи, що за ними не стоїть жодної справжньої турботи. Ці відповіді змусили мене усвідомити, що я не можу покладатися на чужих людей, коли мова йде про добробут і щастя моїх рідних. Коли я приїхав їх відвідати, побачив, що вони зовсім занепали духом. Олена плакала, розповідаючи, що медсестри ставляться до них грубо, а Толя мовчки сидів поруч, опустивши голову. Це був останній дзвінок для мене. Я зрозумів, що не можу залишити їх в таких умовах. Тому я прийняв рішення повернути Олену та Толика додому, щоб піклуватися про них самому. І хоча це нелегко, але я відчував, що так потрібно зробити.

На жаль, я знов не міг справитись з цією задачею і знов був змушений шукати будинок для престарілих. Але на цей раз я вирішив шукати не серед державних, а серед приватних закладів. Так ми з Оленою та Толиком поїхали в приватний пансіонат для літніх людей у Львівську область. Вже з перших хвилин нашого приїзду я відчув різницю. Нас зустріли з привітними усмішками і теплими словами. Адміністратор показав нам чисті, світлі кімнати, обладнані всім необхідним для комфортного проживання. Олена і Толя нарешті змогли зітхнути з полегшенням. Впродовж перших кількох днів вони обережно ділилися зі мною своїми враженнями. Олена говорила, що медичний персонал тут дійсно турботливий, кожен її прохання уважно вислуховували і виконували. Толя відзначав, що харчування стало набагато кращим – їжа була смачною і відповідала його дієтичним потребам.

Проте, з часом виявилося, що і в цьому пансіонаті для літніх людей у Львівській області не все було так ідеально. Олена почала скаржитися на деякі проблеми. Наприклад, вона відзначила, що іноді медсестри були недостатньо уважні до її потреб. Вона розповідала, що інколи доводилося чекати довго, поки хтось прийде на допомогу, особливо вночі. Це викликало у неї відчуття тривоги і самотності. Толя, в свою чергу, зазначив, що хоча харчування було краще, ніж у державному пансіонаті, все ж таки інколи траплялися проблеми з якістю продуктів. Він також казав, що йому не завжди вдавалося знайти спільну мову з іншими мешканцями, що іноді призводило до конфліктів.

Особливо їх засмучувала недостатня кількість культурних заходів і розваг. Вони хотіли більше активного дозвілля, але більшість часу проводили в своїх кімнатах або на подвір'ї. Вони відчували, що їм не вистачає спілкування і різноманітності в житті.

Ці скарги знову повернули мене до думок про те, чи правильний вибір я зробив. Я знову почав шукати інші можливості, звертатися до знайомих і розглядати різні варіанти. І тоді я, нарешті, дізнався про пансіонат для літніх людей в Рівному «Благодать». І це вже була справжня перемога!

Коли ми приїхали до «Благодаті», мене зустріли доброзичливі обличчя персоналу, що випромінювали справжню турботу і співчуття. Вже з перших хвилин я відчув, що це місце особливе. Нас провели до просторих кімнат, де були зручні меблі, багато світла і навіть балкони з видом на мальовничий сад. Олена і Толя не могли повірити своїм очам – вони нарешті знайшли місце, де відчували себе як вдома.

Персонал «Благодаті» був неймовірно уважним. Медсестри завжди були поряд, готові допомогти у будь-який час доби. Потім, вже по телефону, Олена з радістю розповідала, що тут її ліки завжди вчасно дають і що їй постійно проводять фізіотерапевтичні процедури, які значно полегшили її біль у суглобах. Вона вперше за довгий час почала більше рухатися і навіть виходила на прогулянки в саду.

Толик теж був у захваті. Харчування було не лише смачним, але й дієтичним, спеціально розробленим для його потреб. Він навіть набрав трохи ваги і виглядав значно здоровішим і бадьорішим. Але найбільше йому сподобалося, що тут було багато культурних заходів і можливостей для спілкування. Вони з Оленою ходили на концерти, брали участь у різних гуртках і навіть відвідали кілька екскурсій.

«Благодать» стала для нас справжнім оазисом спокою і щастя. Я знову бачив усмішки на обличчях Олени і Толика, їхні очі світилися радістю і надією. Я часто приїздив до них, ми сиділи разом у саду, розмовляли про минуле і майбутнє, планували, як будемо проводити час, коли всі знову зберемося разом.

Це було велике полегшення для мене, знати, що вони в надійних руках, що про них піклуються з любов'ю і повагою. Нарешті я зміг видихнути і зосередитися на тому, щоб забезпечити їхнє майбутнє, а не лише виживання.

Ми всі разом відчули, що «Благодать» – це справжній високоякісний догляд за пристарілими в Рівному, це більше, ніж просто пансіонат. Це місце, де люди можуть знайти другий дім, де їхні потреби і бажання ставлять на перше місце. І хоча шлях до цього був нелегким і повним перешкод, я знав, що зробив усе правильно. Олена і Толя отримали те, чого заслуговували – гідний рік, повний любові, тепла і турботи. І що важливо: цей будинок престарілих має ціни нижчі, ніж всі попередні, в тому числі державні!

А потім наша родина возз’єдналося! І це було справжнє щастя та свято!! Олена і Толя були неймовірно задоволені тим, що знову можуть бути разом зі своїми близькими. Вони з радістю розповідали, як добре їм було в пансіонаті «Благодать», де про них дбали з такою турботою і любов’ю. Ми обіймалися, сміялися і плакали від радості, так труднощі ще були не позаду, але всі ми нарешті були разом. Вони були вдячні всім, хто допомагав їм у цей нелегкий час, і особливо мені за те, що не здався і продовжував шукати найкраще місце для них. Олена часто говорила, що без моєї підтримки вони б не змогли пережити ці важкі моменти. Толя, тримаючи мене за руку, з вдячністю дивився в очі, ніби промовляючи без слів усе, що він відчував.

Цей досвід навчив нас, що заради рідних треба шукати і знаходити найкращі місця, де про них будуть піклуватися з усією належною увагою. Не можна здаватися, навіть коли здається, що виходу немає. Любов і турбота про близьких – це найбільша цінність у житті, і ми завжди повинні робити все можливе, щоб забезпечити їхнє щастя і благополуччя. Разом ми здолаємо всі труднощі, і зараз наша родина знову разом, щаслива і спокійна.

Щиро рекомендую цей пансіонат в Рівному, ось їх контакти:

Сайт: https://pansionat-blagodat.com.ua/pansionat-dlya-litnih-lyudej-rivne/

Телефон: +38 (098) 859-68-72

Адреса: Рівне, вул. Володимира Стельмаха, 28a

Бережіть себе та своїх близьких. Ми обов'язково вистоємо і побачимо світліші дні.