Усім привіт. Хотілося б затронути таку важливу тему як професійний догляд за пристарілими. Так, тема важка, але в ній треба розібратися. На перший погляд багато кому може здатися, що будинок престарілих це для покинутих родичів, що туди віддають рідних, які не потрібні своїй сім’ї. Але це не так. Я теж довго була такої думки і дуже помилялася. Поки я не потрапила у складну життєву ситуацію. І я дуже вдячна, що у нашому місті Рівне є  будинок престарілих «Благодать» який дуже допоміг у скрутний час. І саме з часом я зрозуміла, що задля блага своєї близької людини зробиш уже можливе і підеш на все, тільки б твоїй рідній людині було добре.

Розкажу трошки про сім’ю свою, щоб трошки у вас картинка була. Я живу зі своєю бабусею. Більше нікого у нас нема. Мами й тата я не знала, тому що мама померла коли мені не було ще й року, а тато покинув маму ще коли вона була вагітною. Ще у мами була сестра, але вона давно закордоном і не дуже цікавиться нашими справами. Дідусь помер, коли мені було 17, він дуже хворів. І після цього я залишилася з бабусею сама. Ще 10 років тому вона була активною, самостійною, здоровою. У неї здавалося б було більше сил ніж у молодої мене)) Після смерті дідуся вона звісно дуже переживала і це не могло не відобразитись на її здоров’ї. Потроху сили покидали її і вона ставала все менш активною. Вона і сама це помічала і дуже переживала, тому що не хотіла бути слабкою. Та час ішов і нікого не жалів. Купа хвороб одна за одною почали нападати. Тільки но справилась з одним, як щось почалось інше. Так як я навчалася і підробляла, щоб нам було на ліки і на їжу, то у мене не було часу проводити дома майже. Бабуся теж робила все можливе, щоб допомагати мені по дому і у таких справах, в яких вона ще може приймати участь. Я тоді і уявити не могла що нас чекає далі і що мені доведеться шукати дім для престарілих, адже це саме був єдиний вихід.

Ішов час, я закінчила університет і так як у мене був вже деякий досвід, я без проблем влаштувалась на хорошу роботу. Жити нам стало легше, а коли мені запропонували нову посаду, то і взагалі ми дуже зраділи. Якось так за моїми успіхами і бабуся стала себе почувати краще, але ж завжди є але.. У бабусі раптом почалися проблеми зі спиною, бувало таке що вона навіть розігнутися не могла, настільки сильним був біль. Згодом вона стала взагалі слабка і без сторонньої допомоги частенько не обходилась. Я просто розривалась між роботою і домом, про те, щоб відпочити і мови не було. І тут бабуся якось різко почала говорити про те, що її треба у будинок для престарілих, що вона не хоче бути обузою. Я тоді вообщє в ступор впала. Це як так, віддати кудись бабусю? Що то таке вона каже, який будинок престарілих?? Я без неї просто не зможу. Та і вона сама розуміла, що я нікуди її не віддам, що про це і мови не може бути. Згодом вона зрозуміла, що нікуди ніхто не поїде і мені вона не заважає, мені навпаки тільки легше з нею жити.

Йшов час, бабуся слабшала. Але вона все одно справлялася з домашніми справами, вона все одно годувала мене смачненьким, коли я приходила з роботи. Ми з нею кожного дня розмовляли за вечерею, ділилися планами. Вона стала часто заводити розмову про те, що мені вже потрібно заміж, що я з нею тут тільки чахну. Мені так боляче було це слухати, тому що вона в мене єдина близька і рідна людина в цьому житті. А вона все на себе наговорювала, знову почала розказувати, що є ж державні будинки для людей похилого віку, що може мене туди.. Ми мало не сварилися через це все. До речі у мене тоді були хлопці, я звісно що і друзями час проводила, але заміж мені не хотілося. Для мене було головніше стати на ноги і завдяки цьому ми з бабусею не жили на всьому економлячи.

Я також дуже любила свою роботу і те, чим я займалася. У мене були величезні плани і я дуже хотіла щоб ми, нашою маленькою сім’єю з бабусею ні в чому собі не відмовляли. І тут мені випала нагода. Мені дали можливість поїхати на навчання у Чехію за рахунок моєї компанії. Це просто для мене був шок, але я дуже швидко спустилася на землю. Я не можу поїхати в іншу країну залишивши бабусю тут саму. Я навіть не хотіла про це їй казати, тому що я знала, що вона знову почне говорити про будинок для людей похилого віку. Та я ж не можу від неї приховувати щось, звісно що я розказала. І тоді у нас відбулася напевно найголовніша і найсерйозніша розмова. Я слухала її уважно і вона змогла підібрати такі слова, які мене переконували. Вона казала про те, що це навчання дуже важливе для нас всіх у майбутньому і що я просто не маю права не скористатися таким шансом. І треба всього лише півроку, це не час, ці півроку пролетять так що ми і не помітимо. А потім вона звісно ж почала казати, що у Рівненській області є будинки престарілих хороші, та і не тільки у нас, є взагалі по всій Україні і що вона б не проти була завести нових друзів, так би мовити відпочити, побувати в новій компанії, може хоч нарешті з кимось познайомитись) А то шо, друзів майже не залишилось, я на роботі постійно, бачимось ввечорі. Звісно що я відразу ж відмовилась і сказала що ніякі пансіонати для престарілих не цікавлять і розмови про це не може бути. І так ми говорили десь тиждень підряд. Я сказала твердо і чітко що я відмовляюся. І тоді я почула, як бабуся заплакала. У себе в кімнаті, тихенько. Мені стало так боляче, і тільки в той момент я змогла поставити себе на її місце. Вона ж дійсно напевно хоче нових знайомств, хоче відпочити. Вона дійсно хоче щоб я поїхала на це навчання. І чому я собі у голові так вирішила, що будинки інтернати для престарілих та інвалідів це щось погане? Зараз 21 століття, зараз все інакше. Я тоді вирішила обдумати все і ще раз поговорити.

Так от на наступний день я сама почала розмову і перший мій ультиматум був це те, що це має бути тільки приватний будинок престарілих і ціни ніякі не важливі. Добре, що довго не треба було її вмовляти, тому що бабуся і так боялася напевно що я передумаю)) І так я почала шукати кращий приватний будинок престарілих: у Волинській області, Вінницькій області, Львівській області а Рівненська область чомусь була останньою. Я про Київ також думала, але там мені щось не викликало ніщо довіри. Хотілося щоб це було якесь затишне, тихе, спокійне місце. Щоб там персонал був найкращий, професіональний. Все таки я єдину рідну людину на довго збираюся залишити чужим людям. Мені чесно було ніяково, мені було страшно і боляче. Але ми вирішили і це ж не назавжди.

Після ретельних пошуків і дзвінків у різні міста, мені попався пансіонат для престарілих у місті Рівне у нашому рідному «Благодать». Десь хтось в інтернеті розказував, що це дуже класний будинок престарілих і вартість там адекватна. Ось цей сайт у тому відгуку був – https://pansionat-blagodat.com.ua/ і мені навіть стало дуже цікаво, що у нас тут в Рівному є такі чудові заклади? При чому той хто ділився відгуками і враженнями, сам із Києва і дуже детально розказував, що саме у Києві такого нема, що тут люди інші, що тут персонал настільки чуйний і уважний і грамотний, що просто тут відпочиваєш і тілом, і душею.

Знаходиться «Благодать» за адресою м. Рівне, вул. Володимира Стельмаха, 28a. Це той район, де я практично не буваю і мені нема за чим. А тут виявляється є дуже хороший дім престарілих, який рекомендують багато хто і з різних міст. Я потім цікавилась іншими відгуками, читала про те, які послуги вони надають, телефонувала їм кілька разів – кожного разу мені ввічливо відповідали на всі мої запитання, навіть якщо я їх по декілька разів одне і теж саме запитувала. Потім ми домовились, що я приїду спершу сама і подивлюсь все на власні очі, познайомлюсь із персоналом, проговоримо нюанси і так далі. Справа в тому, що бабусі потрібен догляд і допомога у деяких речах, тому було дуже важливо все це проговорити. Мені пояснили, що я зможу зв’язуватись з бабусею коли захочу і я буду в курсі всього, що і як тут відбувається. Мені це підходило, тим паче що і місто рідне, не далеко зовсім від дому.

Далі мені вже детально розказали як у них проходить  догляд за пристарілими у Рівному у пансіонаті «Благодать». Все базується на індивідуальних потребах, тобто проговорюється все, що людині необхідно. Це з базовим доглядом, тобто це зрозуміло. Я була приємно вражена таким підходом, і що тут персонал готовий виконати все що потрібно! Тому після детального опитування і після побаченого я вирішила, що саме цей Рівненський геріатричний пансіонат «Благодать», це те, що треба.

Бабуся була тільки в захваті від того, що я їй розказувала про цей будинок пристарілих. Мені здавалось, що вона вже скоріше хоче туди потрапити. І так і сталося. Чай ішов швидко і я привезла бабусю у «Благодать». Так, дуже важко було прощатися, але я знала, що вона в надійних руках. Дивно, але ми навіть не плакали одна перед одною, якось так на душі спокійно було. Вона побажала мені легкого навчання і тільки коли я сіла в машину і їхала за речами, у мене покатились сльози. Розуміючи, що ми все робимо правильно, я швидко зібралася з думками і поїхала. Мене по переду чекало багато чого нового і я мала зосередитись на навчанні і роботі.

До речі, умови прийому в будинок престарілих «Благодать» були найпростішими і не треба було щось там збирати якісь документи безкінечно. Всі документи, що треба були, були у нас готові і бабусю прийняли без проблем. Так як це приватний дім престарілих, то тут я була спокійна і розуміла, що дівчатка зроблять все, аби бабусі було комфортно.

Я вже не могла дочекатися коли подзвоню їй. І от я в Чехії, розклала чемодан і бігом телефонувати. Бабуся була радісна по телефону, каже що ще не встигла з усіма познайомитись, але тут просто пречудові люди, спокійна і затишна атмосфера, хороші дівчатка, які завжди допоможуть. По голосу бабусі було чутно, що вона задоволена, а отже і я могла спокійно спати.

Ішов час, ми постійно були з бабусею на зв’язку. Я успішно проходила навчання і сама не помітила як прийшов час закінчення. За час перебування тут я познайомилася з хлопцем, згодом за якого я вийшла заміж. Він з самого початку знав мою історію, і він з розумінням віднісся до того що я обрала будинок для людей похилого віку на деякий час. Я їх навіть познайомила онлайн)) І от нарешті ми повертаємось додому! Я так скучила за бабусею і хотіла вже поскоріше її побачити. Коли повернулась до Рівного і поїхала її забирати, я просто її не впізнала)) Така сяюча, усміхнена, так гарно виглядає! Каже, що ніби на курорті побувала)) І що не просто будинок для престарілих, це санаторій і тут тільки моря за вікном не вистачає. У мене просто гора з плеч, я коли забрала бабусю додому, то це напевно самий кращий день був. Я бачила її очі і мені було радісно і спокійно. Ми почали розказувати одна одній все що не встигли проговорити по телефону. Вона про свої нові знайомства, до речі вона все ж таки знайшла там собі залицяльника і вони до сих пір спілкуються) Я нарешті познайомила її зі своїм майбутнім тоді ще чоловіком і ми переїхали до Львівської області у його заміський будинок. Тут місця всім вистачає і ми живемо душа в душу.

Що стосується здоров’я бабусі, то зараз на свій вік і зі своїми хворобами вона просто живчик. Так, вона не стала бігати як 18-річна, але цей пансіонат для престарілих у Рівному «Благодать» явно на неї позитивно вплинув, як у сенсі здоров’я, так і у сенсі настрою. Зараз вона займається садівництвом, часто займається ще випічкою, завела і тут нових подруг, то ж їй не самотньо. І я от після цього всього, обертаючись назад, думаю. А насправді ж всі ці будинки інтернати для престарілих та інвалідів, це може дуже виручити у якийсь час. Це не завжди означає, що людину покинули. Це може бути заради навіть і її майбутнього. Нас у певний час дуже виручила «Благодать», це просто було спасіння. Я отримала ту роботу, яку хотіла і тепер я відчуваю, що зробила правильно, адже я можу дати те життя бабусі, на яке вона заслуговує.

То ж кому цікаво дізнатися  більше про цей будинок престарілих у Рівному, можете поживитися на сайт, приїхати, до речі ось їхній номер телефону – (098) 859-68-72, вони вам на всі питання відповідь дадуть, тож телефонуйте сміливо. Ну і бажаю всім тільки правильних рішень і успіхів у житті, бережіть себе та своїх близьких, не бійтеся нового і прислухайтеся до інших, це дуже важливо!